|
|
Осиротіла моя рідна мамина хата 2 травня 2004 року, коли попрощалася з білим світом наша чарівна і мила, добра мама й бабуся. Мала вона дещо дивне й милозвучне ім’я – Лікерія. Так весною 1918-го року нарік її джуринських піп. І в цій хатині, на пригірку, зі старою грушею на вході, вона прожила рівно 86 літ. День у день. Оскільки народилася й померла – 1 травня… Хата – ні краща, ні гірша в селі. Десь на початку шістдесятих років, пам’ятаю, батько перебудовував її. Самотужки виготовив і встановив більші, в порівнянні із попередніми, вікна. А головне – замість житніх снопів дах покрив металевими листами. Із цим перекриттям були великі і не прості проблеми. Оскільки в нашої хати, і ще однієї в крупному селі Джурин (колишній районний центр) Шаргородського району Вінниччини, дахи насправді не з листового металу, а з… алюмінію. Як я тепер розумію, на початку тих таки шістдесятих років, у селах Поділля тривала справжня будівельна революція. Насамперед, у справі боротьби з солом’яними дахами. Людям набридло замало не щороку вшивати в дах нові й нові снопи жнива, викидаючи трухлу, перетерту мишами солому, яка нерідко протікала. Отож, батько із матір’ю теж надбали десь трішки тих окаянних грошей, вирішили й собі обзавестися металом над головою. Тієї пори у далекому Ленінграді, в тамтешньому інституті інженерів залізничного транспорту, навчався мамин племінник – Іван Євдокимович Сайчук (бо це ж і її таке, дівоче прізвище). Як мовиться, «списалися» із студентом, який уже встиг відслужити в армії, попрацювати, і він пообіцяв посприяти десь там, над Невою, в придбанні листового заліза на хату. А тієї пори це був небачений дефіцит, позаяк такий товар був у шаленому ходу… У Ленінград, зашивши гроші в поли піджака, батько поїхав не сам, а іще з одним джуринянином, сусідом, Штефаном Хмелюком. Той також горів бажанням перекрити хату, позбутися шевченківських солом’яних стріх… Довго-довго не верталися вони із тієї поїздки. Мабуть, із місяць, а то й більше. Але однієї темної ночі враз хтось стиха забарабанив у віконницю побіля груші. «Виходьте всі, - сказав притишеним голосом батько, лиш мати прочинила двері, - треба швидко розвантажити машину». Тоді, мабуть, уперше я побачив вантажне авто із зашитим верхом, почув таємниче слово «таксі». Воно пробилося ночами до вінницького Джурина аж з-під далекого, за тисячі кілометрів, фінського кордону, позаяк їхати вдень із вантажем листового заліза – тоді означало добровільно здати придбаний товар і до того ж, мабуть, ще й потрапити до тюряги. Оскільки, як пояснив батько, був це метал із якогось там авіаційного заводу. Уже вранці я пробрався до підвалу, куди ми поночі заскладували трохи більше, ніж півсотні доставлених листів, і побачив, що це були гнучкі і легкі, лискучі металеві пластини довжиною метрів із два з лишком, упоперек сантиметрів під 150. На одному їх боці були нанесені чорною фарбою якісь великі літери, навіть, здається нині, - певні знаки. Батько сказав, що найперше це треба відмити ті символи, емблеми, аби, борони Боже, хто не побачив та не доніс в органи. Бо за ними можуть вирахувати, звідки метал… Так, як я зрозумів, наказали йому зробити ті, хто ж, напевне, нелегально збув на «перевдяганку» нашої сільської хатини цінний цільовий, стратегічний матеріал, який, можливо, мав іти на будівництво літаків-«кукурядзяників». Бо це був авіаційний алюміній… То була вельми марудна, забарна справа, - у закритому приміщенні, за допомогою сморідного гасу, стирати ті бісові мітки. Треш, треш, а воно ледве-ледве потьмяніє. Шкребеш ножем, піском… Коли нарешті знайшли майстрів, які замість обшарпаного вітрами солом’яного даху поставили нові крокви, а по них згодом покрили той широколистий алюміній, і коли з-за хмар на те все диво виглянуло сонце – півсела стало купатися в лискучих сонячних променях. Бо ж наша хата, на відміну від домівки Штефана Хмелика, яка приховалася в видолинку, стояла на пригірку і її було видно звіддаля і звідусіль. Хто не йшов, не їхав – оглядалися, зупинялися: що це за дах у Горобців? Наче дзеркалами покритий. Із сусіднього пагорба, з-за річки, де простелилася сусідня вулиця хат перепитували жінки маму: «чим то ви, Лікоро, таким перекрилися»? Мене буквально розпирали гордощі, хвастощі так і лізли на язика. Було це аж до тих пір, поки якось не повернувшись із школи, не застав дома батька і дільничного міліціонера Почвирного. Чоловік при страшних лампасах гучно чавкаючи великим ротом, закушував горілку хлібом-салом та квашеними огірками. - Ти ж розумієш, - казав він зажуреному батькові, - ось взяли і написали. Я тобі відверто показу. Подивися. Анонімно написали. Бо в тебе дах кращий ніж у них. Блистить, очі їм засліплює. І я такого теж не маю. А ти мені поясни, де ти взяв цього стратєгіческого мєталу? Де? Бо доведеться з хати здирати. Не дивлячись, що нині зима… Батько пояснював, що попід ворітьми якісь руські люди возили, пропонували. Не втримався, купив, бо вже ж дуже хотілося вилізти з-під солом’яної стріхи. Іншого ж металу ніде було не знайти… Років із два Почварний заходжав до нашої хати, все оглядаючи та обмірюючи алюмінієві листи на даху. І треба повсякчас було розраховуватися за те могоричами, бутлями самогону, печеними курми. За те, що «закрив анонімку». Батько із родичами, після першого ж візиту дільничного, уночі вимазали дах солідолом, аби не так блистів. Не кидався заздрісникам в очі… Одне слово, із тим алюмінієм було та й було мороки… На цьому обійсті народилася і виросла, все своє життя прожила моя мати. І тому цю хату ми всі називаємо маминою. У більш як столітній стелі хатини красується дубовий сволок. У ньому, пам’ятаю, забутий примітний вухналь. Загнав його туди ще дід мій Фофан Сайчук. На тому вухналі гойдалися колисанки для немовлят із декількох наших поколінь. Коли повиростали всі наші діти, батько вішав на нього кашкета і шапку. На Різдво Христове на вухналя припасовували гільце з запашної смолянистої ялини. Тільки ж, Боже, як давно все те було… Давно вже немає батьків, спустіло кревне родичівське гніздо. І хата стала дзвінким пустищем. Розлетілися всі щебетливі Горобці із неї… Доброю, щемливою згадкою про все те лише ось ця незабутня світлина… |