|
|
Зустріч з ветераном Напередодні Дня Перемоги ми вкотре подумки повертаємось до незабутнього травня 1945року, щоб із глибокою повагою згадати тих, хто виборов наше світле сьогодення, захищаючи Батьківщину від німецько-фашиських загарбників. Багатьом героям, полеглим на полях битв, не судилося побачити Велику Перемогу. Світла пам'ять про них залишається з нами. А з тими, хто ще залишилися живими, ми намагаємося більше зустрічатися, щоб віддати данину шани і любові за їх тяжкі випробування та збережену для нас Батьківщину. І наша зустріч учнів 8-Б класу з Олександром Григоровичом Журбою, також: у свій час учнем 8-Б класу, була приємною і трішки символічною. Ми відчуваємо щемливу гордість за свого «однокласника», якого вже по закінченню 8-го класу охопила круговерть війни. Не дивлячись на те, що Олександру Григоровичу 85 років він з радістю згодився поділитися спогадами про війну. Цікаво і невимушено відбулася наша зустріч з колишнім розвідником, ветераном Великої Вітчизняної війни. Багато років віддав сумліній праці на посаді судді Козельщинського районного суду, звідки вийшов на пенсію. Так Олександр Григорович, від рядового до старшини, пройшов свій бойовий шлях: від перших вибухів бомб, через Західну Україну, Білорусію, Польщу, Латвію, Литву, Естонію до самого Берліну, закінчивши війну в Східній Прусії. Пройшов за всю війну більше 5 тис. км. Має нагороди: дві медалі «За відвагу», і орден Червоної Зірки. Слухаючи історію ветерана нас охоплювали почуття світлої радості, безмежної гордості за наш народ і водночас гіркий сум... Хотілося б написати про найцікавіші та найболючіші історії зі слів Олександра Григоровича. «У мене досі стоїть перед очима дівчинка дев'яти — десяти років, яку я витяг із під руїн у жіночому бараці. На вигляд як справжній скелет, навіть очей не було видно, лише глибокі впадини на їхньому місці. Я в неї запитую: Ти мене бачиш?, говорить -Бачу! Ти хто?. Я – білоруска - ледь чутно відповіла дівчинка. Потім вона розповіла, що маму і братика спалили, а її саму ховали табірні. Через місяць я зустрів її у сусідній дивізії, вона мене впізнала. Запитавши у лікаря як її справи, мені відповіли, що якби ще день-другий вона б померла від голоду. Трапилася з нами ще така історія, яка сприймалася як сміх крізь сльози. Одного разу коли ми вирішили зробити привал чуємо машина згори мчить. Коли то наш «ЗІС-5». Автомобіль був повністю завантажений хлібом, а зверху на брезенті-вантажник прив'язаний, щоб не впав. Коли машина почала розвертатися, вона наїхала на протитанкову німецьку міну. Увесь вантаж підняло вище дерев, сотні хлібин розлетілися, а брезент опустило на дерево і розіклало. А там же вантажник прив’язаний був. Поки зняли його з дерева багато мороки було. Довго він після цього відходив.» Після всіх жахливих років війни 24 травня 1945 року відбувся знаменний день - Парад Перемоги у Москві. Олександр Григорович Журба також прийняв у ньому участь. Його дивізія несла прапори переможених німецько-фашистських військ. Низький улін і слава визволителям. Ми бажамо вам міцного здоров'я, щастя, благополуччя, любові і шани. НИЗЬКИЙ ВАМ УКЛІН!!! |