Декларація прав дитини
Преамбула
беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй знову підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини і в гідність та цінність людської особи і сповнені рішучості сприяти соціальному прогресові та поліпшенню умов життя при більшій свободі;
беручи до уваги, що Організація Об'єднаних Націй у Загальній декларації прав людини проголосила, що кожна людина повинна володіти всіма зазначеними в ній правами і свободами без будь-яких відмінностей за такими ознаками як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні або інші переконання, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інша обставина;
беручи до уваги, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи і належний правовий захист, як до, так і після народження;
беручи до уваги, що необхідність у такій спеціальній охороні була вказана в Женевській декларації прав дитини 1924 року і вказана у Загальній декларації прав людини, а також у статутах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що займаються питаннями добробуту дітей;
беручи до уваги, що людство зобов'язане давати дитині краще, що воно має,
ГЕНЕРАЛЬНА АСАМБЛЕЯ проголошує цю ДЕКЛАРАЦІЮ ПРАВ ДИТИНИ
з метою забезпечити дітям щасливе дитинство і користування, для їх власного блага і блага суспільства, правами і свободами, які тут передбачені, і закликає і батьків, чоловіків і жінок як окремих осіб, а також добровільні Організації, місцеву владу і національні уряди до того, щоб вони визнали і намагалися дотримуватися цих прав шляхом законодавчих та інших заходів, поступово застосовуваних відповідно до таких принципів:
Принцип 1. Дитині повинні належати всі зазначені в цій Декларації права. Ці права мають визнаватися за всіма дітьми без будь-яких винятків і без відмінностей чи дискримінацій за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або іншої обставини, що стосується самої дитини чи її сім'ї.
Принцип 2. Дитині законом або іншими засобами повинен бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, які дозволили б їй розвиватися фізично, розумове, морально, духовно та у соціальному відношенні здоровим і нормальним шляхом і в умовах свободи та гідності. При виданні з цією метою законів головним міркуванням має бути найкраще забезпечення інтересів дитини.
Принцип 3. Дитині має належати від її народження право на ім'я і громадянство.
Принцип 4. Дитина повинна користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією метою спеціальні догляд і охорона повинні бути забезпечені як їй, так і її матері, включно з належним допологовим і післяпологовим доглядом. Дитині має належати право на відповідне харчування, житло, розваги і медичне обслуговування.
Принцип 5. Дитині, яка є неповноцінною у фізичному, психічному або соціальному відношенні, повинні забезпечуватися спеціальні режим, освіта і піклування, необхідні з огляду на її особливий стан.
Принцип 6. Дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір'ю. На суспільстві і на органах публічної влади повинен лежати обов'язок здійснювати особливе піклування про дітей, що не мають сім'ї, і про дітей, що не мають достатніх засобів для існування. Бажано, щоб багатодітним сім'ям надавалась державна або інша допомога на утримання дітей.
Принцип 7. Дитина має право на здобуття освіти, яка має бути безкоштовною і обов'язковою, в усякому разі на початкових стадіях. Їй має даватися освіта, яка сприяла б її загальному культурному розвиткові і завдяки якій вона могла б на основі рівності можливостей розвинути свої здібності і особисте мислення, а також усвідомлення моральної і соціальної відповідальності, і стати корисним членом суспільства.
Якнайкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, хто відповідає за її освіту і навчання; ця відповідальність лежить насамперед на її батьках.
Принцип 8. Дитина повинна за всіх обставин бути серед тих, хто першими одержують захист і допомогу.
Принцип 9. Дитина повинна бути захищена від усіх форм недбалого ставлення, жорстокості і експлуатації. Вона не повинна бути об'єктом торгівлі в будь-якій формі.
Дитину не слід приймати на роботу до досягнення належного вікового мінімуму; їй ні в якому разі не повинні доручатися чи дозволятися роботи або заняття, які були б шкідливі для її здоров'я чи освіти або перешкоджали її фізичному, розумовому чи моральному розвиткові.
Принцип 10. Дитина має бути захищена від практики, яка може заохочувати расову, релігійну або будь-яку іншу форму дискримінації. Вона повинна виховуватися в дусі взаєморозуміння, терпимості, дружби між народами, миру і загального братерства, а також у повному усвідомленні, що її енергія та здібності мають бути присвячені служінню на користь інших людей.
Проголошена
Генеральною Асамблеєю ООН
20 листопада 1959 року
Беручи до уваги, що визнання гiдностi, яка властива всiм членам людської сiм'ї, i рiвних та невiд'ємних їх прав є основою свободи, справедливостi та загального миру;
i беручи до уваги, що зневажання i нехтування правами людини призвели до варварських актiв, якi обурюють совiсть людства, i що створення такого свiту, в якому люди будуть мати свободу слова i переконань i будуть вiльнi вiд страху i нужди, проголошено як високе прагнення людей;
i беручи до уваги, що
необхiдно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того,
щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти
тиранiї i гноблення;
i беручи до уваги, що необхiдно сприяти розвитковi дружнiх вiдносин мiж народами;
i беручи до уваги, що народи Об'єднаних Нацiй пiдтвердили в Статутi (995_010) свою вiру в основнi права людини, в гiднiсть i цiннiсть людської особи i в рiвноправнiсть чоловiкiв i жiнок та вирiшили сприяти соцiальному прогресовi i полiпшенню умов життя при бiльшiй свободi;
i беручи до уваги, що держави-члени зобов'язались сприяти у спiвробiтництвi з Органiзацiєю Об'єднаних Нацiй загальнiй повазi i додержанню прав людини i основних свобод;
i беручи до уваги, що загальне розумiння характеру цих прав i свобод має величезне значення для повного виконання цього зобов'язання;
Генеральна Асамблея проголошує цю
Загальну декларацiю прав людини як завдання, до виконання якого повиннi прагнути всi народи i всi держави з тим, щоб кожна людина i кожний орган суспiльства, завжди маючи на увазi цю Декларацiю, прагнули шляхом освiти сприяти поважанню цих прав i свобод i забезпеченню, шляхом нацiональних i мiжнародних прогресивних заходiв, загального i ефективного визнання i здiйснення їх як серед народiв держав-членiв Органiзацiї, так i серед народiв територiй, що перебувають пiд їх юрисдикцiєю.
Всi люди народжуються вiльними i рiвними у своїй гiдностi та правах. Вони надiленi розумом i совiстю i повиннi дiяти у вiдношеннi один до одного в дусi братерства.
Кожна людина повинна мати всi права i всi свободи, проголошенi цiєю Декларацiєю, незалежно вiд раси, кольору шкiри, статi, мови, релiгiї, полiтичних або iнших переконань, нацiонального чи соцiального походження, майнового, станового або iншого становища.
Крiм того, не повинно проводитися нiякого розрiзнення на основi полiтичного, правового або мiжнародного статусу країни або територiї, до якої людина належить, незалежно вiд того, чи є ця територiя незалежною, пiдопiчною, несамоврядованою або як-небудь iнакше обмеженою у своєму суверенiтетi.
Кожна людина має право на життя, на свободу i на особисту недоторканнiсть.
Нiхто не повинен бути в рабствi або у пiдневiльному станi; рабство i работоргiвля забороняються в усiх їх видах.
Нiхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гiднiсть, поводження i покарання.
Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктностi.
Всi люди рiвнi перед законом i мають право, без будь-якої рiзницi, на рiвний їх захист законом. Усi люди мають право на рiвний захист вiд якої б то не було дискримiнацiї, що порушує цю Декларацiю, i вiд якого б то не було пiдбурювання до такої дискримiнацiї.
Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними нацiональними судами в разi порушення її основних прав, наданих їй конституцiєю або законом.
Нiхто не може зазнавати безпiдставного арешту, затримання або вигнання.
Кожна людина, для визначення її прав i обов'язкiв i для встановлення обгрунтованостi пред'явленого їй кримiнального обвинувачення, має право, на основi повної рiвностi, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно i з додержанням усiх вимог справедливостi незалежним i безстороннiм судом.
1. Кожна людина, обвинувачена у вчиненнi злочину, має право вважатися невинною доти, поки її виннiсть не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усi можливостi для захисту.
2. Нiхто не може бути засуджений за злочин на пiдставi вчинення будь-якого дiяння або за бездiяльнiсть, якi пiд час їх вчинення не становили злочину за нацiональними законами або за мiжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче вiд того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.
Нiхто не може зазнавати безпiдставного втручання у його особисте i сiмейне життя, безпiдставного посягання на недоторканнiсть його житла, тайну його кореспонденцiї або на його честь i репутацiю. Кожна людина має право на захист закону вiд такого втручання або таких посягань.
1. Кожна людина має право вiльно пересуватися i обирати собi мiсце проживання у межах кожної держави.
2. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, i повертатися у свою країну.
Кожна людина має право шукати притулку вiд переслiдувань в iнших країнах i користуватися цим притулком.
Це право не може бути використане в разi переслiдування, яке в дiйсностi грунтується на вчиненнi неполiтичного злочину, або дiяння, що суперечить цiлям i принципам Органiзацiї Об'єднаних Нацiй.
1. Кожна людина має право на громадянство.
2. Нiхто не може бути безпiдставно позбавлений громадянства або права змiнити своє громадянство.
1. Чоловiки i жiнки, якi досягли повнолiття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, нацiональностi або релiгiї одружуватися i засновувати сiм'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження пiд час шлюбу та пiд час його розiрвання.
2. Шлюб може укладатися тiльки при вiльнiй i повнiй згодi сторiн, що одружуються.
3. Сiм'я є природним i основним осередком суспiльства i має право на захист з боку суспiльства та держави.
1. Кожна людина має право володiти майном як одноособово, так i разом з iншими.
2. Нiхто не може бути безпiдставно позбавлений свого майна.
Кожна людина має право на свободу думки, совiстi i релiгiї; це право включає свободу змiнювати свою релiгiю або переконання i свободу сповiдувати свою релiгiю або переконання як одноособово, так i разом з iншими, прилюдним або приватним порядком в ученнi, богослужiннi i виконаннi релiгiйних та ритуальних обрядiв.
Кожна людина має право на свободу переконань i на вiльне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати i поширювати iнформацiю та iдеї будь-якими засобами i незалежно вiд державних кордонiв.
1. Кожна людина має право на свободу мирних зборiв i асоцiацiй.
2. Нiхто не може бути примушений вступати до будь-якої асоцiацiї.
1. Кожна людина має право брати участь в управлiннi своєю країною безпосередньо або через вiльно обраних представникiв.
2. Кожна людина має право рiвного доступу до державної служби в своїй країнi.
3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у перiодичних i нефальсифiкованих виборах, якi повиннi провадитись при загальному i рiвному виборчому правi шляхом таємного голосування або ж через iншi рiвнозначнi форми, що забезпечують свободу голосування.
Кожна людина, як член суспiльства, має право на соцiальне забезпечення i на здiйснення необхiдних для пiдтримання її гiдностi i для вiльного розвитку її особи прав у економiчнiй, соцiальнiй i культурнiй галузях за допомогою нацiональних зусиль i мiжнародного спiвробiтництва та вiдповiдно до структури i ресурсiв кожної держави.
1. Кожна людина має право на працю, на вiльний вибiр роботи, на справедливi i сприятливi умови працi та на захист вiд безробiття.
2. Кожна людина, без будь-якої дискримiнацiї, має право на рiвну оплату за рiвну працю.
3. Кожний працюючий має право на справедливу i задовiльну винагороду, яка забезпечує гiдне людини iснування, її самої та її сiм'ї, i яка в разi необхiдностi доповнюється iншими засобами соцiального забезпечення.
4. Кожна людина має право створювати професiйнi спiлки i входити до професiйних спiлок для захисту своїх iнтересiв.
Кожна людина має право на вiдпочинок i дозвiлля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану перiодичну вiдпустку.
1. Кожна людина має право на такий життєвий рiвень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхiдне соцiальне обслуговування, який є необхiдним для пiдтримання здоров'я i добробуту її самої та її сiм'ї, i право на забезпечення в разi безробiття, хвороби, iнвалiдностi, вдiвства, старостi чи iншого випадку втрати засобiв до iснування через незалежнi вiд неї обставини.
2. Материнство i дитинство дають право на особливе пiклування i допомогу. Всi дiти, народженi у шлюбi або поза шлюбом, повиннi користуватися однаковим соцiальним захистом.
1. Кожна людина має право на освiту. Освiта повинна бути безплатною, хоча б початкова i загальна. Початкова освiта повинна бути обов'язковою. Технiчна i професiйна освiта повинна бути загальнодоступною, а вища освiта повинна бути однаково доступною для всiх на основi здiбностей кожного.
2. Освiта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи i збiльшення поваги до прав людини i основних свобод. Освiта повинна сприяти взаєморозумiнню, терпимостi i дружбi мiж усiма народами, расовими або релiгiйними групами i повинна сприяти дiяльностi Органiзацiї Об'єднаних Нацiй по пiдтриманню миру.
3. Батьки мають право прiоритету у виборi виду освiти для своїх малолiтнiх дiтей.
1. Кожна людина має право вiльно брати участь у культурному життi суспiльства, втiшатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресi i користуватися його благами.
2. Кожна людина має право на захист її моральних i матерiальних iнтересiв, що є результатом наукових, лiтературних або художнiх праць, автором яких вона є.
Кожна людина має право на соцiальний i мiжнародний порядок, при якому права i свободи, викладенi в цiй Декларацiї, можуть бути повнiстю здiйсненi.
1. Кожна людина має обов'язки перед суспiльством, у якому тiльки й можливий вiльний i повний розвиток її особи.
2. При здiйсненнi своїх прав i свобод кожна людина повинна зазнавати тiльки таких обмежень, якi встановленi законом виключно з метою забезпечення належного визнання i поваги прав i свобод iнших та забезпечення справедливих вимог моралi, громадського порядку i загального добробуту в демократичному суспiльствi.
3. Здiйснення цих прав i свобод нi в якому разi не повинно суперечити цiлям i принципам Органiзацiї Об'єднаних Нацiй.
Нiщо у цiй Декларацiї не може бути витлумачено як надання будь-якiй державi, групi осiб або окремим особам права займатися будь-якою дiяльнiстю або вчиняти дiї, спрямованi на знищення прав i свобод, викладених у цiй Декларацiї.
Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 року прийняла i проголосила Загальну декларацiю прав людини. (Док.ООН/РЕS/217 А)
(Конвенцiя ратифiкована Постановою ВР N 789-12 вiд 27.02.91)
Преамбула
Держави - учасницi цiєї Конвенцiї,
вважаючи, що згiдно з принципами, проголошеними в Статутi ООН, визнання властивої людинi гiдностi, рiвних i невiд'ємних прав усiх членiв суспiльства є основою забезпечення свободи, справедливостi i миру на землi,
беручи до уваги, що народи Об'єднаних Нацiй пiдтвердили в Статутi свою вiру в основнi права людини, в гiднiсть i цiннiсть людської особи та сповненi рiшучостi сприяти соцiальному прогресовi i полiпшенню умов життя при бiльшiй свободi,
визнаючи, що Органiзацiя Об'єднаних Нацiй у Загальнiй декларацiї прав людини та Мiжнародних пактах про права людини проголосила i погодилась з тим, що кожна людина має володiти всiма зазначеними у них правами i свободами без якої б то не було рiзницi за такими ознаками, як раса, колiр шкiри, стать, релiгiя, полiтичнi або iншi переконання, нацiональне або соцiальне походження, майновий стан, народження або iншi обставини,
нагадуючи, що Органiзацiя Об'єднаних Нацiй в Загальнiй декларацiї прав людини проголосила, що дiти мають право на особливе пiклування i допомогу,
впевненi в тому, що сiм'ї як основному осередку суспiльства i природному середовищу для зростання i благополуччя всiх її членiв i особливо дiтей мають бути наданi необхiднi захист i сприяння, з тим щоб вона могла повнiстю покласти на себе зобов'язання в рамках суспiльства,
визнаючи, що дитинi для повного i гармонiйного розвитку її особи необхiдно зростати в сiмейному оточеннi, в атмосферi щастя, любовi i розумiння,
вважаючи, що дитина має бути повнiстю пiдготовлена до самостiйного життя в суспiльствi та вихована в дусi iдеалiв, проголошених у Статутi Органiзацiї Об'єднаних Нацiй, i особливо в дусi миру, гiдностi, терпимостi, свободи, рiвностi i солiдарностi,
беручи до уваги, що необхiднiсть у такому особливому захистi дитини була передбачена в Женевськiй декларацiї прав дитини 1924 року i Декларацiї прав дитини, прийнятiй Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, та визнана в Загальнiй декларацiї прав людини, в Мiжнародному пактi про громадянськi i полiтичнi права (зокрема, в статтях 23 i 24), в Мiжнародному пактi про економiчнi, соцiальнi i культурнi права (зокрема, в статтi 10), а також у статутах i вiдповiдних документах спецiалiзованих установ i мiжнародних органiзацiй, що займаються питаннями благополуччя дiтей,
беручи до уваги, що, як зазначено в Декларацiї прав дитини, "дитина внаслiдок її фiзичної i розумової незрiлостi потребує спецiальної охорони i пiклування, включаючи належний правовий захист як до, так i пiсля народження",
посилаючись на положення Декларацiї про соцiальнi i правовi принципи, що стосуються захисту i благополуччя дiтей, особливо при передачi дiтей на виховання та їх всиновленнi, на нацiональному i мiжнародних рiвнях, Мiнiмальних стандартних правил ООН, що стосуються здiйснення правосуддя щодо неповнолiтнiх ("Пекiнськi правила") та Декларацiї про захист жiнок i дiтей в надзвичайних обставинах i в перiод збройних конфлiктiв,
визнаючи, що в усiх країнах є дiти, якi живуть у виключно тяжких умовах, i що такi дiти потребують особливої уваги,
враховуючи належним чином важливiсть традицiй i культурних цiнностей кожного народу для захисту i гармонiйного розвитку дитини,
визнаючи важливiсть мiжнародного спiвробiтництва для полiпшення умов життя дiтей в кожнiй країнi, зокрема в країнах, що розвиваються,
погодились про нижченаведене:
Частина I
Стаття 1
Для цiлей цiєї Конвенцiї дитиною є кожна людська iстота до досягнення 18-рiчного вiку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повнолiття ранiше.
Стаття 2
1. Держави-учасницi поважають i забезпечують всi права, передбаченi цiєю Конвенцiєю, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикцiї, без будь-якої дискримiнацiї незалежно вiд раси, кольору шкiри, статi, мови, релiгiї, полiтичних або iнших переконань, нацiонального, етнiчного або соцiального походження, майнового стану, стану здоров'я i народження дитини, її батькiв чи законних опiкунiв або яких-небудь iнших обставин.
2. Держави-учасницi вживають всiх необхiдних заходiв для забезпечення захисту дитини вiд усiх форм дискримiнацiї або покарання на пiдставi статусу, дiяльностi, висловлюваних поглядiв чи переконань дитини, батькiв дитини, законних опiкунiв чи iнших членiв сiм'ї.
Стаття 3
1. В усiх дiях щодо дiтей, незалежно вiд того, здiйснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соцiального забезпечення, судами, адмiнiстративними чи законодавчими органами, першочергова увага придiляється якнайкращому забезпеченню iнтересiв дитини.
2. Держави-учасницi зобов'язуються забезпечити дитинi такий захист i пiклування, якi необхiднi для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батькiв, опiкунiв чи iнших осiб, якi вiдповiдають за неї за законом, i з цiєю метою вживають всiх вiдповiдних законодавчих i адмiнiстративних заходiв.
3. Держави-учасницi забезпечують, те щоб установи, служби i органи, вiдповiдальнi за пiклування про дiтей або їх захист, вiдповiдали нормам, встановленим компетентними органами, зокрема в галузi безпеки й охорони здоров'я та з точки зору численностi i придатностi їх персоналу, а також компетентного нагляду.
Стаття 4
Держави-учасницi вживають всiх необхiдних законодавчих, адмiнiстративних та iнших заходiв для здiйснення прав, визнаних у цiй Конвенцiї. Щодо економiчних, соцiальних i культурних прав держави-учасницi вживають таких заходiв у максимальних рамках наявних у них ресурсiв i при необхiдностi в рамках мiжнародного спiвробiтництва.
Стаття 5
Держави-учасницi поважають вiдповiдальнiсть, права i обов'язки батькiв i у вiдповiдних випадках членiв розширеної сiм'ї чи общини, як це передбачено мiсцевим звичаєм, опiкунiв чи iнших осiб, що за законом вiдповiдають за дитину, належним чином управляти i керувати дитиною щодо здiйснення визнаних цiєю Конвенцiєю прав i робити це згiдно зi здiбностями дитини, що розвиваються.
Стаття 6
1. Держави-учасницi визнають, що кожна дитина має невiд'ємне право на життя.
2. Держави-учасницi забезпечують у максимально можливiй мiрi виживання i здоровий розвиток дитини.
Стаття 7
1. Дитина реєструється зразу ж пiсля народження i з моменту народження має право на iм'я i набуття громадянства, а також, наскiльки це можливо, право знати своїх батькiв i право на їх пiклування.
2. Держави-учасницi забезпечують здiйснення цих прав згiдно з їх нацiональним законодавством та виконання їх зобов'язань за вiдповiдними мiжнародними документами у цiй галузi, зокрема у випадку, коли б iнакше дитина не мала громадянства.
Стаття 8
1. Держави-учасницi зобов'язуються поважати право дитини на збереження iндивiдуальностi, включаючи громадянство, iм'я i сiмейнi зв'язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання.
2. Якщо дитина протизаконно позбавляється частини або всiх елементiв iндивiдуальностi, держави-учасницi забезпечують їй необхiдну допомогу i захист для найшвидшого вiдновлення її iндивiдуальностi.
Стаття 9
1. Держави-учасницi забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадкiв, коли компетентнi органи згiдно з судовим рiшенням визначають у вiдповiдностi iз застосовуваним законом i процедурами, що таке розлучення необхiдне в якнайкращих iнтересах дитини. Таке визначення може бути необхiдним у тому чи iншому випадку, наприклад коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не пiклуються про неї, або коли батьки проживають роздiльно i необхiдно прийняти рiшення щодо мiсця проживання дитини.
2. Пiд час будь-якого розгляду згiдно з пунктом 1 цiєї статтi всiм заiнтересованим сторонам надається можливiсть брати участь у розглядi та викладати свою точку зору.
3. Держави-учасницi поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, пiдтримувати на регулярнiй основi особистi вiдносини i прямi контакти з обома батьками, за винятком випадкiв, коли це суперечить iнтересам дитини.
4. У тих випадках, коли таке розлучення випливає з якого-небудь рiшення, прийнятого державою-учасницею, наприклад при арештi, тюремному ув'язненнi, висилцi, депортацiї чи смертi (включаючи смерть, що наступила через будь-яку причину пiд час перебування даної особи у вiданнi держави) одного чи обох батькiв або дитини, така держава-учасниця надає батькам, дитинi чи, якщо це необхiдно, iншому члену сiм'ї на їх прохання необхiдну iнформацiю щодо мiсцеперебування вiдсутнього члена (членiв) сiм'ї, якщо надання цiєї iнформацiї не завдає шкоди добробуту дитини. Держави-учасницi надалi забезпечують, щоб подання такого прохання само по собi не призводило до несприятливих наслiдкiв для вiдповiдної особи (осiб).
Стаття 10
1. Вiдповiдно до зобов'язання держав-учасниць за пунктом 1 статтi 9 заява дитини чи її батькiв на в'їзд у державу-учасницю або виїзд iз неї з метою возз'єднання сiм'ї повинна розглядатися державами-учасницями позитивним, гуманним i оперативним чином. Держави-учасницi надалi забезпечують, щоб подання такого прохання не призводило до несприятливих наслiдкiв для заявникiв та членiв їх сiм'ї.
2. Дитина, батьки якої проживають у рiзних державах, має право пiдтримувати на регулярнiй основi, за виключенням особливих обставин, особистi вiдносини i прямi контакти з обома батьками. 3 цiєю метою i вiдповiдно до зобов'язання держав-учасниць за пунктом 2 статтi 9 держави-учасницi поважають право дитини та її батькiв залишати будь-яку країну, включаючи власну, i повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну дiють лише такi обмеження, якi встановленi законом i необхiднi для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моралi населення або прав i свобод iнших осiб, i сумiснi з визнаними в цiй Конвенцiї iншими правами.
Стаття 11
1. Держави-учасницi вживають заходiв для боротьби з незаконним перемiщенням i неповерненням дiтей iз-за кордону.
2. 3 цiєю метою держави-учасницi сприяють укладанню двостороннiх або багатостороннiх угод чи приєднуються до дiючих угод.
Стаття 12
1. Держави-учасницi забезпечують дитинi, здатнiй сформулювати власнi погляди, право вiльно висловлювати цi погляди з усiх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини придiляється належна увага згiдно з її вiком i зрiлiстю.
2. 3 цiєю метою дитинi, зокрема, надається можливiсть бути заслуханою в ходi будь-якого судового чи адмiнiстративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи вiдповiдний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами нацiонального законодавства.
Стаття 13
1. Дитина має право вiльно висловлювати свої думки; це право включає свободу шукати, одержувати i передавати iнформацiю й iдеї будь-якого роду незалежно вiд кордонiв в уснiй, письмовiй чи друкованiй формi, у формi творiв мистецтва чи за допомогою iнших засобiв на вибiр дитини.
2. Здiйснення цього права може зазнавати деяких обмежень, проте ними можуть бути лише тi обмеження, якi передбаченi законом i необхiднi:
а) для поваги прав i репутацiї iнших осiб або
b) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я або моралi населення.
Стаття 14
1. Держави-учасницi поважають право дитини на свободу думки, совiстi i релiгiї.
2. Держави-учасницi поважають права й обов'язки батькiв та у вiдповiдних випадках законних опiкунiв керувати дитиною в здiйсненнi її права методом, що вiдповiдає здiбностям дитини, якi розвиваються.
3. Свобода дотримуватися своєї релiгiї або вiри може зазнавати лише таких обмежень, якi встановленi законом i необхiднi для охорони державної безпеки, громадського порядку, моралi i здоров'я населення або захисту основних прав i свобод iнших осiб.
Стаття 15
1. Держави-учасницi визнають право дитини на свободу асоцiацiй i свободу мирних зборiв.
2. Щодо здiйснення даного права не можуть застосовуватися будь-якi обмеження, крiм тих, якi застосовуються у вiдповiдностi з законом i необхiднi в демократичному суспiльствi в iнтересах державної безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я i моралi населення або захисту прав i свобод iнших осiб.
Стаття 16
1. Жодна дитина не може бути об'єктом свавiльного або незаконного втручання в здiйснення її права на особисте i сiмейне життя, недоторканнiсть житла, тайну кореспонденцiї або незаконного посягання на її честь i гiднiсть.
2. Дитина має право на захист закону вiд такого втручання або посягання.
Стаття 17
Держави-учасницi визнають важливу роль засобiв масової iнформацiї i забезпечують, щоб дитина мала доступ до iнформацiї i матерiалiв iз рiзних нацiональних i мiжнародних джерел, особливо до таких iнформацiї i матерiалiв, якi спрямованi на сприяння соцiальному, духовному i моральному благополуччю, а також здоровому фiзичному i психiчному розвитку дитини. 3 цiєю метою держави-учасницi:
а) заохочують засоби масової iнформацiї до розповсюдження iнформацiї i матерiалiв, корисних для дитини в соцiальному i культурному вiдношеннях, та в дусi статтi 29;
b) заохочують мiжнародне спiвробiтництво в галузi пiдготовки, обмiну i розповсюдження такої iнформацiї i матерiалiв iз рiзних культурних, нацiональних i мiжнародних джерел;
с) заохочують видання i розповсюдження дитячої лiтератури;
d) заохочують засоби масової iнформацiї до придiлення особливої уваги мовним потребам дитини, яка належить до якої-небудь групи меншостей або корiнного населення;
е) заохочують розробку належних принципiв захисту дитини вiд iнформацiї i матерiалiв, що завдають шкоди її благополуччю, враховуючи положення статей 13 i 18.
Стаття 18
1. Держави-учасницi докладають всiх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної й однакової вiдповiдальностi обох батькiв за виховання i розвиток дитини. Батьки або у вiдповiдних випадках законнi опiкуни несуть основну вiдповiдальнiсть за виховання i розвиток дитини. Найкращi iнтереси дитини є предметом їх основного пiклування.
2. 3 метою гарантування i сприяння здiйсненню прав, викладених у цiй Конвенцiї, держави-учасницi надають батькам i законним опiкунам належну допомогу у виконаннi ними обов'язкiв по вихованню дiтей та забезпечують розвиток мережi дитячих установ.
3. Держави-учасницi вживають всiх необхiдних заходiв для забезпечення того, щоб дiти, батьки яких працюють, мали право користуватися призначеними для них службами й установами по догляду за дiтьми.
Cтаття 19
1. Держави-учасницi вживають всiх необхiдних законодавчих, адмiнiстративних, соцiальних i просвiтнiх заходiв з метою захисту дитини вiд усiх форм фiзичного i психологiчного насильства, образи чи зловживань, вiдсутностi пiклування чи недбалого i брутального поводження та експлуатацiї, включаючи сексуальнi зловживання, з боку батькiв, законних опiкунiв чи будь-якої iншої особи, яка турбується про дитину.
2. Такi заходи захисту у випадку необхiдностi включають ефективнi процедури для розробки соцiальних програм з метою надання необхiдної пiдтримки дитинi й особам, якi турбуються про неї, а також здiйснення iнших форм запобiгання, виявлення, повiдомлення, передачi на розгляд, розслiдування, лiкування i наступних заходiв у зв'язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, зазначеними вище, а також у випадку необхiдностi початку судової процедури.
Стаття 20
1. Дитина, яка тимчасово або постiйно позбавлена сiмейного оточення або яка в її власних якнайкращих iнтересах не може залишатися в такому оточеннi, має право на особливий захист i допомогу, що надається державою.
2. Держави-учасницi у вiдповiдностi зi своїми нацiональними законами забезпечують змiну догляду за дитиною.
3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання ("кафала", за iсламським правом), всиновлення або при необхiдностi направлення у вiдповiднi установи по догляду за дiтьми. Пiд час розгляду варiантiв змiни необхiдно належним чином враховувати бажанiсть наступництва виховання дитини та її етнiчне походження, релiгiйну i культурну належнiсть i рiдну мову.
Стаття 21
Держави-учасницi, якi визнають i/чи дозволяють iснування системи всиновлення, забезпечують, щоб найкращi iнтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку, i вони:
а) забезпечують, щоб всиновлення дитини дозволялось лише компетентними властями, якi визначають згiдно з застосовуваним законом i процедурами та на пiдставi всiєї iнформацiї, що має вiдношення до справи i достовiрна, що всиновлення допустимо з огляду на статус дитини щодо батькiв, родичiв i законних опiкунiв i що, якщо потрiбно, заiнтересованi особи дали свою усвiдомлену згоду на всиновлення на пiдставi такої консультацiї, яка може бути необхiдною;
b) визначають, що всиновлення в iншiй країнi може розглядатися як альтернативний спосiб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сiм'ю, яка могла б забезпечити її виховання або всиновлення, i якщо забезпечення якогось придатного догляду в країнi походження дитини є неможливим;
с) забезпечують, щоб у випадку всиновлення дитини в iншiй країнi застосовувалися такi ж гарантiї i норми, якi застосовуються щодо всиновлення всерединi країни;
d) вживають всiх необхiдних заходiв з метою забезпечення того, щоб у випадку всиновлення в iншiй країнi влаштування дитини не призводило до одержання невиправданих фiнансових вигод, пов'язаних з цiєю особою;
е) сприяють у необхiдних випадках досягненню цiлей цiєї статтi шляхом укладання двостороннiх i багатостороннiх домовленостей або угод та намагаються на цiй пiдставi забезпечити, щоб влаштування дитини в iншiй країнi здiйснювалося компетентними властями чи органами.
Стаття 22
1. Держави-учасницi вживають необхiдних заходiв, з тим щоб забезпечити дитинi, яка бажає одержати статус бiженця або такою, що вважається бiженцем, вiдповiдно до застосовуваних мiжнародним або внутрiшнiм правом процедур як такої, що супроводжується, так i такої, що не супроводжується її батьками або будь-якою iншою особою, належний захист i гуманiтарну допомогу в користуваннi застосовуваними правами, викладеними в цiй Конвенцiї та iнших мiжнародних документах по правах людини або гуманiтарних документах, учасницями яких є зазначенi держави.
2. 3 цiєю метою держави-учасницi сприяють у випадках, коли вони вважають це за необхiдне, будь-яким зусиллям Органiзацiї Об'єднаних Нацiй та iнших компетентних мiжурядових або неурядових органiзацiй по захисту такої дитини i надання їй допомоги у пошуку батькiв чи iнших членiв сiм'ї будь-якої дитини-бiженця, з тим щоб одержати iнформацiю, необхiдну для її возз'єднання зi своєю сiм'єю. В тих випадках, коли батьки або iншi члени сiм'ї не можуть бути знайденi, цiй дитинi надається такий же захист, як i будь-якiй iншiй дитинi, через якiсь причини тимчасово або постiйно позбавленiй сiмейного оточення, як це передбачено в цiй Конвенцiї.
Cтаття 23
1. Держави-учасницi визнають, що неповноцiнна в розумовому або фiзичному вiдношеннi дитина має вести повноцiнне i достойне життя в умовах, якi забезпечують її гiднiсть, сприяють почуттю впевненостi в собi i полегшують її активну участь у життi суспiльства.
2. Держави-учасницi визнають право неповноцiнної дитини на особливе пiклування, заохочують i забезпечують надання за умови наявностi ресурсiв дитинi, яка має на це право, та вiдповiдальним за турботу про неї допомогу, щодо якої подано прохання i яка вiдповiдає стану дитини та становищу її батькiв або iнших осiб, що забезпечують турботу про дитину.
3. На визнання особливих потреб неповноцiнної дитини допомога згiдно з пунктом 2 цiєї статтi надається при можливостi безкоштовно з урахуванням фiнансових ресурсiв батькiв або iнших осiб, що забезпечують турботу про дитину, та має на метi забезпечення неповноцiннiй дитинi ефективного доступу до послуг у галузi освiти, професiйної пiдготовки, медичного обслуговування, вiдновлення здоров'я, пiдготовки до трудової дiяльностi i доступу до засобiв вiдпочинку таким чином, який призводить до найбiльш повного по можливостi втягнення дитини в соцiальне життя i досягнення розвитку її особи, включаючи культурний i духовний.
4. Держави-учасницi сприяють у дусi мiжнародного спiвробiтництва обмiну вiдповiдною iнформацiєю в галузi профiлактичної охорони здоров'я, медичного, психологiчного i функцiонального лiкування неповноцiнних дiтей, включаючи розповсюдження iнформацiї про методи реабiлiтацiї, загальноосвiтньої i професiйної пiдготовки, а також доступу до цiєї iнформацiї, з тим щоб дозволити державам-учасницям полiпшити свої можливостi i знання та розширити свiй досвiд у цiй галузi. В цьому зв'язку особлива увага має придiлятися потребам країн, що розвиваються.
Стаття 24
1. Держави-учасницi визнають право дитини на користування найбiльш досконалими послугами системи охорони здоров'я i засобами лiкування хвороб та вiдновлення здоров'я.
2. Держави-учасницi домагаються повного здiйснення цього права, зокрема вживають заходiв для:
а) зниження рiвня смертностi немовлят i дитячої смертностi;
b) забезпечення надання необхiдної медичної допомоги i охорони здоров'я всiх дiтей з придiленням першочергової уваги розвитку первинної медико-санiтарної допомоги;
с) боротьби з хворобами i недоїданням, у тому числi в рамках первинної медико-санiтарної допомоги, шляхом поряд з iншим застосуванням легкодоступної технологiї та надання достатньо поживного продовольства i чистої питної води, беручи до уваги небезпеку i ризик забруднення навколишнього середовища;
d) надання матерям належних послуг по охоронi здоров'я у допологовий i пiсляпологовий перiоди;
е) забезпечення обiзнаностi всiх прошаркiв суспiльства, зокрема батькiв i дiтей, щодо здоров'я i харчування дiтей, переваги грудного годування, гiгiєни, санiтарiї середовища перебування дитини i запобiгання нещасним випадкам, а також їх доступу до освiти та їх пiдтримки у використаннi цих знань;
i) розвитку просвiтницької роботи i послуг у галузi профiлактичної медичної допомоги та планування розмiру сiм'ї.
3. Держави-учасницi вживають будь-яких ефективних i необхiдних заходiв з метою скасування традицiйної практики, що негативно впливає на здоров'я дiтей.
4. Держави-учасницi зобов'язуються заохочувати мiжнародне спiвробiтництво i розвивати його з метою поступового досягнення повного здiйснення права, яке визнається в цiй статтi. В цьому зв'язку особлива увага має придiлятися потребам країн, що розвиваються.
Стаття 25
Держави-учасницi визнають право дитини, яка вiддана компетентними органами на пiклування з метою догляду за нею, її захисту або фiзичного чи психiчного лiкування, на перiодичну оцiнку лiкування, що надається дитинi, та всiх iнших умов, пов'язаних з таким пiклуванням.
Стаття 26
1. Держави-учасницi визнають за кожною дитиною право користуватися благами соцiального забезпечення, включаючи соцiальне страхування, i вживають необхiдних заходiв для досягнення повного здiйснення цього права згiдно з їх нацiональним законодавством.
2. Цi блага в мiру необхiдностi надаються з урахуванням наявних ресурсiв i можливостей дитини та осiб, якi несуть вiдповiдальнiсть за утримання дитини, а також будь-яких мiркувань, пов'язаних з одержанням благ дитиною чи вiд її iменi.
Стаття 27
1. Держави-учасницi визнають право кожної дитини на рiвень життя, необхiдний для фiзичного, розумового, духовного, морального i соцiального розвитку дитини.
2. Батько (-ки) або iншi особи, якi виховують дитину, несуть основну вiдповiдальнiсть за забезпечення в межах своїх здiбностей i фiнансових можливостей умов життя, необхiдних для розвитку дитини.
3. Держави-учасницi у вiдповiдностi з нацiональними умовами i в межах своїх можливостей вживають необхiдних заходiв для надання допомоги батькам та iншим особам, якi виховують дiтей, у здiйсненнi цього права i у випадку необхiдностi надають матерiальну допомогу i пiдтримують програми, особливо щодо забезпечення дитини харчуванням, одягом i житлом.
4. Держави-учасницi вживають всiх необхiдних заходiв для забезпечення вiдновлення утримання дитини батьками або iншими особами, якi вiдповiдають за дитину як всерединi держави-учасницi, так i за кордоном. 3окрема, якщо особа, яка несе фiнансову вiдповiдальнiсть за дитину, i дитина проживають в рiзних державах, держави-учасницi сприяють приєднанню до мiжнародних угод або укладанню таких угод, а також досягненню iнших вiдповiдних домовленостей.
Стаття 28
1. Держави-учасницi визнають право дитини на освiту, i з метою поступового досягнення здiйснення цього права на пiдставi рiвних можливостей вони, зокрема:
а) вводять безплатну й обов'язкову початкову освiту;
b) заохочують розвиток рiзних форм середньої освiти, як загальної, так i професiйної, забезпечують її доступнiсть для всiх дiтей та вживають таких заходiв, як введення безплатної освiти i надання у випадку необхiдностi фiнансової допомоги;
с) забезпечують доступнiсть вищої освiти для всiх на пiдставi здiбностей кожного за допомогою всiх необхiдних засобiв;
d) забезпечують доступнiсть iнформацiї i матерiалiв у галузi освiти i професiйної пiдготовки для всiх дiтей;
е) вживають заходiв для сприяння регулярному вiдвiданню шкiл i зниженню кiлькостi учнiв, якi залишили школу.
2. Держави-учасницi вживають всiх необхiдних заходiв для забезпечення того, щоб шкiльна дисциплiна пiдтримувалася з допомогою методiв, якi вiдображають повагу людської гiдностi дитини, та у вiдповiдностi з цiєю Конвенцiєю.
3. Держави-учасницi заохочують i розвивають мiжнародне спiвробiтництво з питань, що стосуються освiти, зокрема з метою сприяння лiквiдацiї невiгластва i неписьменностi в усьому свiтi та полегшення доступу до науково-технiчних знань i сучасних методiв навчання. В цьому зв'язку особлива увага має придiлятися потребам країн, що розвиваються.
Стаття 29
1. Держави-учасницi погоджуються щодо того, що освiта дитини має бути спрямована на:
а) розвиток особи, талантiв, розумових i фiзичних здiбностей дитини в найповнiшому обсязi;
b) виховання поваги до прав людини та основних свобод, а також принципiв, проголошених у Статутi Органiзацiї Об'єднаних Нацiй;
с) виховання поваги до батькiв дитини, її культурної самобутностi, мови i нацiональних цiнностей країни, в якiй дитина проживає, країни її походження та до цивiлiзацiй, вiдмiнних вiд її власної;
d) пiдготовку дитини до свiдомого життя у вiльному суспiльствi в дусi розумiння, миру, терпимостi, рiвноправностi чоловiкiв i жiнок та дружби мiж усiма народами, етнiчними, нацiональними i релiгiйними групами, а також особами з корiнного населення;
е) виховання поваги до навколишньої природи.
2. Нiяка частина цiєї статтi або статтi 22 не тлумачиться як така, що обмежує свободу окремих осiб i органiв створювати учбовi заклади i керувати ними за умови постiйного додержання принципiв, викладених у пунктi 1 цiєї статтi, та виконання вимоги того, щоб освiта, яка дається в таких учбових закладах, вiдповiдала мiнiмальним нормам, що можуть бути встановленi державою.
Cтаття 30
У таких державах, де iснують етнiчнi, релiгiйнi або мовнi меншостi чи особи з числа корiнного населення, дитинi, яка належить до таких меншостей чи корiнного населення, не може бути вiдмовлено в правi спiльно з iншими членами її групи користуватися своєю культурою, сповiдати свою релiгiю i виконувати її обряди, а також користуватися рiдною мовою.
Стаття 31
1. Держави-учасницi визнають право дитини на вiдпочинок i дозвiлля, право брати участь в iграх i розважальних заходах, що вiдповiдають її вiку, та вiльно брати участь у культурному життi i займатися мистецтвом.
2. Держави-учасницi поважають i заохочують право дитини на всебiчну участь у культурному i творчому життi та сприяють наданню їй вiдповiдних i рiвних можливостей для культурної i творчої дiяльностi, дозвiлля i вiдпочинку.
Стаття 32
1. Держави-учасницi визнають право дитини на захист вiд економiчної експлуатацiї i вiд виконання будь-якої роботи, яка може являти небезпеку для здоров'я, бути перешкодою в одержаннi нею освiти чи завдавати шкоди її здоров'ю, фiзичному, розумовому, духовному, моральному i соцiальному розвитку.
2. Держави-учасницi приймають законодавчi, адмiнiстративнi i соцiальнi заходи, а також заходи в галузi освiти, з тим щоб забезпечити здiйснення цiєї статтi. 3 цiєю метою, керуючись вiдповiдними положеннями iнших мiжнародних документiв, держави-учасницi, зокрема:
а) встановлюють мiнiмальний вiк для прийому на роботу;
b) визначають необхiднi вимоги щодо тривалостi робочого дня й умови працi;
с) передбачають вiдповiднi види покарань або iншi санкцiї для забезпечення ефективного здiйснення цiєї статтi.
Стаття 33
Держави-учасницi вживають всiх необхiдних заходiв, включаючи законодавчi, адмiнiстративнi i соцiальнi, а також заходи в галузi освiти, з тим щоб захистити дiтей вiд незаконного зловживання наркотичними засобами i психотропними речовинами, як вони визначенi у вiдповiдних мiжнародних договорах, та не допускати використання дiтей у протизаконному виробництвi таких речовин i торгiвлi ними.
Стаття 34
Держави-учасницi зобов'язуються захищати дитину вiд усiх форм сексуальної експлуатацiї i сексуальних розбещень. 3 цiєю метою держави-учасницi, зокрема, вживають на нацiональному, двосторонньому i багатосторонньому рiвнях всiх необхiдних заходiв для запобiгання:
а) схилянню або примушуванню дитини до будь-якої незаконної сексуальної дiяльностi;
b) використанню з метою експлуатацiї дiтей у проституцiї або в iншiй незаконнiй сексуальнiй практицi;
с) використанню з метою експлуатацiї дiтей в порнографiї i порнографiчних матерiалах.
Стаття 35
Держави-учасницi вживають на нацiональному, двосторонньому i багатосторонньому рiвнях всiх необхiдних заходiв для вiдвернення викрадень дiтей, торгiвлi дiтьми чи їх контрабанди у будь-яких цiлях i в будь-якiй формi.
Стаття 36
Держави-учасницi захищають дитину вiд усiх форм експлуатацiї, що завдають шкоди будь-якому аспекту добробуту дитини.
Стаття 37
Держави-учасницi забезпечують, щоб:
а) жодна дитина не пiддавалась катуванням та iншим жорстоким, нелюдським або принижуючим гiднiсть видам поводження чи покарання. Нi смертна кара, нi довiчне тюремне ув'язнення, якi не передбачають можливостi звiльнення, не призначаються за злочини, вчиненi особами, молодшими 18 рокiв;
b) жодна дитина не була позбавлена свободи незаконним або свавiльним чином. Арешт, затримання чи тюремне ув'язнення дитини здiйснюються згiдно з законом та використовуються лише як крайнiй захiд i протягом якомога бiльш коротшого вiдповiдного перiоду часу;
с) кожна позбавлена свободи дитина користується гуманним поводженням i повагою невiд'ємної гiдностi її особи з урахуванням потреб осiб її вiку. 3окрема, кожна позбавлена свободи дитина має бути вiдокремлена вiд дорослих, якщо тiльки не вважається, що в найкращих iнтересах дитини цього не слiд робити, та мати право пiдтримувати зв'язок iз своєю сiм'єю шляхом листування i побачень, за винятком особливих обставин;
d) кожна позбавлена свободи дитина мала право на негайний доступ до правової та iншої вiдповiдної допомоги, а також право оспорювати законнiсть позбавлення її свободи перед судом чи iншим компетентним, незалежним i безстороннiм органом та право на невiдкладне прийняття ними рiшень щодо будь-якої такої процесуальної дiї.
Стаття 38
1. Держави-учасницi зобов'язуються поважати норми мiжнародного гуманiтарного права, що застосовуються до них у випадку збройних конфлiктiв i мають вiдношення до дiтей, та забезпечувати їх додержання.
2. Держави-учасницi вживають всiх можливих заходiв для забезпечення того, щоб особи, якi не досягли 15-рiчного вiку, не брали безпосередньої участi у воєнних дiях.
3. Держави-учасницi утримуються вiд призову будь-якої особи, яка не досягла 15-рiчного вiку, на службу у свої збройнi сили. При вербуваннi з числа осiб, якi досягли 15-рiчного вiку, але яким ще не виповнилося 18 рокiв, держави-учасницi прагнуть вiддавати перевагу особам бiльш старшого вiку.
4. 3гiдно з своїми зобов'язаннями за мiжнародним гуманiтарним правом, пов'язаним iз захистом цивiльного населення пiд час збройних конфлiктiв, держави-учасницi зобов'язуються вживати всiх можливих заходiв з метою забезпечення захисту дiтей, яких торкається збройний конфлiкт, та догляду за ними.
Стаття 39
Держави-учасницi вживають всiх необхiдних заходiв для сприяння фiзичному i психологiчному вiдновленню та соцiальнiй iнтеграцiї дитини, яка є жертвою: будь-яких видiв нехтування, експлуатацiї чи зловживань, катувань чи будь-яких жорстоких, нелюдських або принижуючих гiднiсть видiв поводження, покарання чи збройних конфлiктiв. Таке вiдновлення i реiнтеграцiя мають здiйснюватися в умовах, що забезпечують здоров'я, самоповагу i гiднiсть дитини.
Стаття 40
1. Держави-учасницi визнають право кожної
дитини, яка, як вважається, порушила кримiнальне законодавство, звинувачується
або визнається винною в його порушеннi, на таке поводження, що сприяє
розвитковi у дитини почуття гiдностi i значущостi, змiцнює в нiй повагу до прав
людини й основних свобод
iнших та при якому враховуються вiк дитини i бажанiсть сприяння її реiнтеграцiї
i виконання нею корисної ролi в суспiльствi.
2. 3 цiєю метою i беручи до уваги вiдповiднi положення мiжнародних документiв, держави-учасницi, зокрема, забезпечують, щоб:
а) жодна дитина не вважалася порушником кримiнального законодавства, не звинувачувалася i не визнавалася винною в його порушеннi через дiю чи бездiяльнiсть, якi не були забороненi нацiональним i мiжнародним правом на час їх здiйснення;
b) кожна дитина, яка, як вважається, порушила кримiнальне законодавство чи звинувачується в його порушеннi, мала принаймнi такi гарантiї:
I) презумпцiю невинностi, поки її вина не буде доказана згiдно з законом;
II) негайне i безпосереднє iнформування її про звинувачення проти неї й у випадку необхiдностi через її батькiв чи законних опiкунiв та одержання правової й iншої необхiдної допомоги при пiдготовцi i здiйсненнi свого захисту;
III) невiдкладне прийняття рiшення з розглядуваного питання компетентним, незалежним i безстороннiм органом чи судовим органом у ходi справедливого слухання згiдно з законом у присутностi адвоката чи iншої вiдповiдної особи, i, якщо це не вважається таким, що суперечить найкращим iнтересам дитини, зокрема, з урахуванням її вiку чи становища її батькiв або законних опiкунiв;
IV) свобода вiд примусу щодо даваних свiдчень чи визнання вини; вивчення свiдчень свiдкiв звинувачення або самостiйно, або за допомогою iнших осiб та забезпечення рiвноправної участi свiдкiв захисту i вивчення їх свiдчень;
V) якщо вважається, що дитина порушила кримiнальне законодавство, повторний розгляд вищестоящим компетентним, незалежним i безстороннiм органом чи судовим органом згiдно з законом вiдповiдного рiшення i будь-яких вжитих у цьому зв'язку заходiв;
VI) безплатна допомога перекладача, якщо дитина не розумiє використовуваної мови чи не розмовляє нею;
VII) повна повага її особистого життя на всiх стадiях розгляду.
З. Держави-учасницi прагнуть сприяти встановленню законiв, процедур, органiв i установ, що мають безпосереднє вiдношення до дiтей, якi, як вважається, порушили кримiнальне законодавство, звинувачуються чи визнаються винними в його порушеннi,i зокрема:
а) встановленню мiнiмального вiку, нижче якого дiти вважаються нездатними порушити кримiнальне законодавство;
b) у випадку необхiдностi i бажаностi вжиттю заходiв щодо поводження з такими дiтьми без використання судового розгляду за умов повного додержання прав людини i правових гарантiй.
4. Необхiдна наявнiсть таких рiзних заходiв, як догляд, положення про опiку i нагляд, консультативнi послуги, призначення iспитового строку виховання, програми навчання i професiйної пiдготовки та iншi форми догляду, що замiнюють догляд в установах, з метою забезпечення такого поводження з дитиною, яке вiдповiдало б її добробуту, а також її становищу i характеру злочину.
Стаття 41
Нiщо в цiй Конвенцiї не торкається будь-яких положень, якi в бiльшiй мiрi сприяють здiйсненню прав дитини i можуть мiститися:
а) в законi держави-учасницi або
b) в нормах мiжнародного права, дiючих щодо даної держави.
Частина II
Стаття 42
Держави-учасницi зобов'язуються, використовуючи належнi i дiйовi засоби, широко iнформувати про принципи i положення Конвенцiї як дорослих, так i дiтей.
Стаття 43
1. З метою розгляду прогресу, досягнутого державами-учасницями щодо виконання зобов'язань, взятих згiдно з цiєю Конвенцiєю, засновується Комiтет по правах дитини, який здiйснює функцiї, передбаченi нижче.
2. Комiтет складається з десяти експертiв, що вiдзначаються високими моральними якостями i визнаною компетентнiстю в галузi, охоплюванiй цiєю Конвенцiєю. Члени Комiтету обираються державами-учасницями з числа своїх громадян i виступають в особистiй якостi, при цьому придiляється увага справедливому географiчному розподiлу, а також головним правовим системам.
3. Члени Комiтету обираються таємним голосуванням iз числа внесених до списку осiб, висунутих державами-учасницями. Кожна держава-учасниця може висувати одну особу з числа своїх громадян.
4. Первiснi вибори в Комiтет проводяться не пiзнiше нiж через шiсть мiсяцiв з дня набрання чинностi цiєю Конвенцiєю, а надалi - раз на два роки. Принаймнi за чотири мiсяцi до дня кожних виборiв Генеральний секретар Органiзацiї Об'єднаних Нацiй звертається до держав-учасниць з листом, пропонуючи їм подати свої кандидатури протягом двох мiсяцiв. Потiм Генеральний секретар складає в алфавiтному порядку список всiх висунутих таким чином осiб iз зазначенням держав-учасниць, якi висунули цих осiб, та представляє цей список державам-учасницям цiєї Конвенцiї.
5. Вибори проводяться на нарадах держав-учасниць, що складаються Генеральним секретарем у центральних установах Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. На цих нарадах, на яких двi третини держав-учасниць складають кворум, обраними до складу Комiтету є тi кандидати, якi дiстали найбiльшу кiлькiсть голосiв i абсолютну бiльшiсть голосiв представникiв держав-учасниць, що присутнi i беруть участь у голосуваннi.
6. Члени Комiтету обираються на чотирирiчний строк. Вони мають право бути переобраними у випадку повторного висунення їх кандидатур. Строк повноважень п'яти членiв, обраних на перших виборах, минає в кiнцi дворiчного перiоду; негайно пiсля перших виборiв iмена цих п'яти членiв визначаються жеребом голови наради.
7. У випадку смертi або вiдставки якого-небудь члена Комiтету або якщо вiн чи вона з якоїсь iншої причини не може бiльше виконувати обов'язки члена Комiтету держава-учасниця, що висунула даного члена Комiтету, призначає iншого експерта з числа своїх громадян на строк, що залишився, за умови схвалення Комiтетом.
8. Комiтет встановлює власнi правила процедури.
9. Комiтет обирає своїх службових осiб на дворiчний строк. 10. Сесiї Комiтету, як правило, проводяться в центральних установах Органiзацiї Об'єднаних Нацiй або в будь-якому iншому пiдхожому мiсцi, визначеному Комiтетом. Комiтет, як правило, проводить сесiї щорiчно. Тривалiсть сесiї Комiтету визначається i при необхiдностi переглядається на нарадах держав-учасниць цiєї Конвенцiї за умови схвалення Генеральною Асамблеєю.
11. Генеральний секретар Органiзацiї Об'єднаних Нацiй надає необхiднi персонал i матерiальнi засоби для ефективного здiйснення Комiтетом своїх функцiй у вiдповiдностi з цiєю Конвенцiєю.
12. Члени Комiтету, заснованого у вiдповiдностi з цiєю Конвенцiєю, одержують схвалювану Генеральною Асамблеєю винагороду з коштiв Органiзацiї Об'єднаних Нацiй в порядку i на умовах, встановлених Генеральною Асамблеєю.
Стаття 44
1. Держави-учасницi зобов'язуються подавати Комiтету через Генерального секретаря Органiзацiї Об'єднаних Нацiй доповiдi про вжитi ними заходи по закрiпленню визнаних у Конвенцiї прав та прогрес, досягнутий у здiйсненнi цих прав:
а) протягом двох рокiв пiсля набрання чинностi цiєю Конвенцiєю для вiдповiдної держави-учасницi;
b) надалi через кожнi п'ять рокiв. 2. У доповiдях, якi подаються у вiдповiдностi з цiєю статтею, зазначаються фактори i труднощi, якщо такi є, що впливають на ступiнь виконання зобов'язань за цiєю Конвенцiєю. Доповiдi мiстять також достатню iнформацiю, з тим щоб забезпечити Комiтету повне розумiння дiї Конвенцiї у данiй країнi.
3. Державi-учасницi, яка подала Комiтету всебiчну первинну iнформацiю, немає необхiдностi повторювати у наступних доповiдях, що подаються у вiдповiдностi з пунктом 1 (b) цiєї статтi, ранiше викладену основну iнформацiю.
4. Комiтет може запитувати у держав-учасниць додаткову iнформацiю.
5. Доповiдi про дiяльнiсть Комiтету раз на два роки представляються Генеральнiй Асамблеї через Економiчну i соцiальну раду.
6. Держави-учасницi забезпечують широку гласнiсть своїм доповiдям у власних країнах.
Стаття 45
3 метою сприяння ефективному здiйсненню Конвенцiї та заохочення мiжнародного спiвробiтництва в галузi, охоплюванiй цiєю Конвенцiєю:
а) спецiалiзованi установи, Дитячий фонд Органiзацiї Об'єднаних Нацiй та iншi органи Органiзацiї Об'єднаних Нацiй мають право бути представленими при розглядi питань про здiйснення таких положень цiєї Конвенцiї, якi входять до сфери їх повноважень. Комiтет може запропонувати спецiалiзованим установам, Дитячому фонду Органiзацiї Об'єднаних Нацiй та iншим компетентним органам, коли вiн вважає це за доцiльне, подавати висновки експертiв щодо здiйснення Конвенцiї у тих галузях, якi входять до сфери їх вiдповiдних повноважень. Комiтет може запропонувати спецiалiзованим установам, Дитячому фонду Органiзацiї Об'єднаних Нацiй та iншим органам Органiзацiї Об'єднаних Нацiй подавати доповiдi про здiйснення Конвенцiї у галузях, що входять до сфери їх дiяльностi;
b) Комiтет направляє, коли вiн вважає за доцiльне, у спецiалiзованi установи, Дитячий фонд Органiзацiї Об'єднаних Нацiй та iншi компетентнi органи будь-якi доповiдi держав-учасниць, в яких мiстяться прохання про технiчну консультацiю чи допомогу або зазначається про потреби в цьому, а також зауваження i пропозицiї Комiтету, якщо такi є, щодо таких прохань чи зауважень;
с) Комiтет може рекомендувати Генеральнiй Асамблеї запропонувати Генеральному секретарю провести вiд її iменi дослiдження з питань, що стосуються прав дитини;
d) Комiтет може вносити пропозицiї i рекомендацiї загального характеру, заснованi на iнформацiї, одержанiй у вiдповiдностi зi статтями 44 i 45 цiєї Конвенцiї. Такi пропозицiї i рекомендацiї загального характеру направляються будь-якiй заiнтересованiй державi-учасницi i повiдомляються Генеральнiй Асамблеї поряд iз зауваженнями держав-учасниць, якщо такi є.
Частина III
Стаття 46
Ця Конвенцiя вiдкрита для пiдписання всiма державами.
Стаття 47
Ця Конвенцiя пiдлягає ратифiкацiї. Ратифiкацiйнi грамоти здаються на зберiгання Генеральному секретарю Органiзацiї Об'єднаних Нацiй.
Стаття 48
Ця Конвенцiя вiдкрита для приєднання до неї будь-якої держави. Документи про приєднання здаються на зберiгання Генеральному секретарю Органiзацiї Об'єднаних Нацiй.
Стаття 49
1. Ця Конвенцiя набирає чинностi на тридцятий день пiсля здачi на зберiгання Генеральному секретарю Органiзацiї Об'єднаних Нацiй двадцятої ратифiкацiйної грамоти або документа про приєднання.
2. Для кожної держави, яка ратифiкує цю Конвенцiю або приєднається до неї пiсля здачi на зберiгання двадцятої ратифiкацiйної грамоти або документа про приєднання, ця Конвенцiя набирає чинностi на тридцятий день пiсля здачi такою державою на зберiгання її ратифiкацiйної грамоти або документа про приєднання.
Стаття 50
1. Будь-яка держава-учасниця може запропонувати поправку i подати її Генеральному секретарю Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Генеральний секретар потiм направляє запропоновану поправку державам-учасницям з проханням повiдомити йому, чи висловлюються вони за скликання конференцiї держав-учасниць з метою розгляду цих пропозицiй i проведення по ним голосування. Якщо протягом чотирьох мiсяцiв, починаючи з дати такого повiдомлення, принаймнi третина держав-учасниць висловиться за таку конференцiю, Генеральний секретар скликає цю конференцiю пiд егiдою Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Будь-яка поправка, прийнята бiльшiстю держав-учасниць, присутнiх i голосуючих на цiй конференцiї, представляється Генеральнiй Асамблеї на її затвердження.
2. Поправка, прийнята згiдно з пунктом 1 цiєї статтi, набирає чинностi пiсля затвердження її Генеральною Асамблеєю Органiзацiї Об'єднаних Нацiй та прийняття її бiльшiстю у двi третини держав-учасниць.
3. Коли поправка набирає чинностi, вона стає обов'язковою для тих держав-учасниць, якi її прийняли, а для iнших держав-учасниць залишаються обов'язковими положення цiєї Конвенцiї i будь-якi попереднi поправки.
Стаття 51
1. Генеральний секретар Органiзацiї Об'єднаних Нацiй отримує i розсилає всiм державам текст застережень, зроблених державами у момент ратифiкацiї або приєднання.
2. Застереження, не сумiснi з цiлями i завданнями цiєї Конвенцiї, не допускаються.
3. Застереження можуть бути знятi у будь-який час шляхом вiдповiдного повiдомлення, направленого Генеральному секретарю Органiзацiї Об'єднаних Нацiй, який потiм повiдомляє про це всi держави. Таке повiдомлення набирає чинностi з дня отримання Генеральним секретарем.
Стаття 52
Будь-яка держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцiю шляхом письмового повiдомлення Генерального секретаря Органiзацiї Об'єднаних Надiй. Денонсацiя набирає чинностi через рiк пiсля отримання повiдомлення Генеральним секретарем.
Стаття 53
Генеральний секретар Органiзацiї Об'єднаних Нацiй призначається депозитарiєм цiєї Конвенцiї.
Стаття 54
Оригiнал цiєї Конвенцiї, англiйський, арабський, iспанський, китайський, росiйський i французький тексти якої є рiвно автентичними, здається на зберiгання Генеральному секретарю Органiзацiї Об'єднаних Нацiй.
Схвалена на 44-й сесiї Генеральної Асамблеї ООН (резолюцiя 44/25 вiд 20 листопада 1989 року, додаток)
Док. ООН А/RЕS/44/25
Конвенція
про захист прав людини і основоположних свобод зі змінами, внесеними Протоколом N 11 ( 994_536 )
( Додатково див. Інформацію до Конвенції та протоколів у Документі від 23.08.2006 ) ( Додатково див. Протоколи до Конвенції: Перший протокол від 20.03.52 Протокол N 2 від 06.05.63 Протокол N 4 від 16.09.63 Протокол N 6 від 28.04.83 Протокол N 7 від 22.11.84 Протокол N 9 від 06.11.90 Протокол N 10 від 25.03.92 Протокол N 11 від 11.05.94 Протокол N 12 від 04.11.2000 Протокол N 13 від 03.05.2002 Протокол N 14 від 13.05.2004 Протокол N 14-bis від 27.05.2009 ) ( Конвенцію ратифіковано Законом N 475/97-ВР від 17.07.97 )
Офіційний переклад (*)
_______________
(*) Офіційний переклад затверджено Міністерством закордонних справ України 27 січня 2006 року.
Уряди держав - членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію,
беручи до уваги Загальну декларацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року, беручи до уваги те, що ця Декларація має на меті забезпечити загальне та ефективне визнання і додержання проголошених у ній прав,
беручи до уваги те, що метою Ради Європи є досягнення тіснішого єднання між її членами і що одним із засобів досягнення цієї мети є забезпечення і розвиток прав людини та основоположних свобод,
знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті основоположні свободи, які становлять підвалини справедливості та миру в усьому світі і які найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки спільному розумінню і додержанню прав людини, від яких вони залежать,
сповнені рішучості, як уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права, зробити перші кроки для забезпечення колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації,
домовилися про таке:
Зобов'язання додержувати поваги до прав людини
Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
ПРАВА І СВОБОДИ
Право на життя
1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.
2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:
a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;
b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;
c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.
Заборона катування
Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Заборона рабства і примусової праці
1. Нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані.
2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю.
3. Для цілей цієї статті значення терміна "примусова чи обов'язкова праця" не поширюється:
a) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції тримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення;
b) на будь-яку службу військового характеру або - у випадку, коли особа відмовляється від неї з мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, - службу, яка вимагається замість обов'язкової військової служби;
c) на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю суспільства;
d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадянських обов'язків.
Право на свободу та особисту недоторканність
1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;
e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
Право на справедливий суд
1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;
b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, - одержувати безоплатну допомогу перекладача.
Ніякого покарання без закону
1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення.
2. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.
Право на повагу до приватного і сімейного життя
1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Свобода думки, совісті і релігії
1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Свобода вираження поглядів
1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Свобода зібрань та об'єднання
1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.
Право на шлюб
Чоловік і жінка, що досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім'ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.
Право на ефективний засіб юридичного захисту
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Заборона дискримінації
Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Відступ від зобов'язань під час надзвичайної ситуації
1. Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов'язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов'язанням згідно з міжнародним правом.
2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.
3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов'язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою.
Обмеження політичної діяльності іноземців
Жодне з положень статей 10, 11 і 14 не може розглядатись як таке, що забороняє Високим Договірним Сторонам встановлювати обмеження на політичну діяльність іноземців.
Заборона зловживання правами
Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.
Межі застосування обмежень прав
Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Створення Суду
Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини, який далі називається "Суд". Він функціонує на постійній основі.
Кількість суддів
Суд складається з такої кількості суддів, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін.
Посадові критерії
1. Судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу суддівську посаду, чи бути юристами з визнаним рівнем компетентності.
2. Судді беруть участь у роботі Суду в особистій якості.
3. Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися жодною діяльністю, що є не сумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або з вимогами щодо виконання посадових обов'язків на постійній основі; усі питання, що виникають внаслідок застосування цього пункту, вирішуються Судом.
Вибори суддів
1. Судді обираються Парламентською Асамблеєю від кожної Високої Договірної Сторони більшістю поданих голосів за списком з трьох кандидатів, запропонованих відповідною Високою Договірною Стороною.
2. Така сама процедура застосовується під час довиборів до Суду у випадку приєднання нових Високих Договірних Сторін, а також у разі заповнення вакансій, що виникають.
Строк повноважень
1. Судді обираються строком на шість років. Вони можуть бути переобрані. Проте строк повноважень половини суддів, обраних на перших виборах, спливає через три роки.
2. Судді, строк повноважень яких спливає через перші три роки, визначаються Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу після їхнього обрання.
3. З метою забезпечення, наскільки це можливо, оновлення повноважень половини складу суддів кожні три роки Парламентська Асамблея може до початку будь-яких наступних виборів вирішити, що тривалість строку або строків повноважень одного чи більше суддів, які мають бути обрані, буде іншою ніж шість років, але не більшою за дев'ять і не меншою за три роки.
4. У випадках, коли йдеться про більш ніж один строк повноважень і коли Парламентська Асамблея застосовує попередній пункт, розподіл строків повноважень здійснюється Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу після виборів.
5. Суддя, обраний на заміну судді, строк повноважень якого не закінчився, обіймає посаду протягом решти строку повноважень свого попередника.
6. Строк повноважень суддів спливає, коли вони досягають 70-річного віку.
7. Судді обіймають посаду доти, доки їх не замінять. Проте вони продовжують розгляд тих справ, які вже є в їхньому провадженні.
Звільнення з посади
Жодний суддя не може бути звільнений з посади, якщо тільки інші судді більшістю у дві третини голосів не ухвалять рішення про його невідповідність установленим вимогам.
Канцелярія та юридичні секретарі
Суд має канцелярію, функції та організація якої визначені Реґламентом Суду. Суду надають допомогу юридичні секретарі.
Пленарні засідання Суду
Суд на пленарних засіданнях:
a) обирає Голову Суду та одного чи двох заступників Голови Суду строком на три роки; вони можуть бути переобрані;
b) створює палати на встановлений строк;
c) обирає голів палат; вони можуть бути переобрані;
d) приймає Реґламент Суду, та
e) обирає Секретаря Суду та одного чи більше заступників Секретаря.
Комітети, палати і Велика палата
1. Для розгляду переданих йому справ Суд засідає комітетами у складі трьох суддів, палатами у складі семи суддів і Великою палатою у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комітети на встановлений строк.
2. Суддя, обраний від держави - сторони у справі, є ex officio членом палати або Великої палати; у разі відсутності такого судді або якщо він не може брати участь у засіданнях, ця держава на свій вибір визначає особу, яка засідає як суддя.
3. До складу Великої палати входять також Голова Суду, заступники Голови, голови палат та інші судді, яких визначено відповідно до Реґламенту Суду. Якщо справа передається до Великої палати згідно зі статтею 43, у Великій палаті не може засідати жодний суддя з палати, яка постановила рішення у справі, за винятком голови палати і судді, який засідав від держави - сторони у справі.
Декларації комітетів про неприйнятність
Комітет може одностайним голосуванням оголосити неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо таке рішення може бути прийняте без додаткового вивчення. Таке рішення є остаточним.
Рішення палат щодо прийнятності та суті заяв
1. Якщо згідно зі статтею 28 жодного рішення не прийнято, палата приймає рішення щодо прийнятності та суті індивідуальних заяв, поданих згідно зі статтею 34.
2. Палата приймає рішення щодо прийнятності та суті міждержавних заяв, поданих згідно зі статтею 33.
3. Ухвала щодо прийнятності виноситься окремо, якщо Суд у виняткових випадках не вирішить інакше.
Відмова від розгляду справи на користь Великої палати
Якщо справа, яку розглядає палата, порушує істотні питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може мати наслідком несумісність із рішенням, постановленим Судом раніше, палата може в будь-який час до постановлення свого рішення відмовитися від розгляду справи на користь Великої палати, якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.
Повноваження Великої палати
Велика палата:
a) приймає рішення щодо заяв, поданих згідно зі статтею 33 чи статтею 34, якщо палата відмовляється від розгляду справи згідно зі статтею 30 або якщо справу було передано їй на розгляд згідно зі статтею 43; та
b) розглядає запити про надання консультативних висновків, подані згідно зі статтею 47.
Юрисдикція Суду
1. Юрисдикція Суду поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47.
2. У випадку виникнення спору щодо юрисдикції Суду спір вирішує сам Суд.
Міждержавні справи
Будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів до неї, яке допущене, на її думку, іншою Високою Договірною Стороною.
Індивідуальні заяви
Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.
Умови прийнятності
1. Суд може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні.
2. Суд не розглядає жодної індивідуальної заяви, поданої згідно зі статтею 34, якщо вона:
a) є анонімною; або
b) за своєю суттю є ідентичною до заяви, що вже була розглянута Судом чи була подана на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулювання, і якщо вона не містить нових фактів у справі.
3. Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає, що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви.
4. Суд відхиляє будь-яку заяву, яку він вважає неприйнятною згідно з цією статтею. Він може зробити це на будь-якій стадії провадження у справі.
Участь третьої сторони
1. У всіх справах, які розглядає палата або Велика палата, Висока Договірна Сторона, громадянин якої є заявником, має право подавати свої письмові зауваження і брати участь у слуханнях.
2. В інтересах належного здійснення правосуддя Голова Суду може запропонувати будь-якій Високій Договірній Стороні, яка не є стороною в судовому розгляді, чи будь-якій заінтересованій особі, яка не є заявником, подати свої письмові зауваження або взяти участь у слуханнях.
Вилучення заяв з реєстру справ
1. Суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини дають підстави дійти висновку:
a) що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву; або
b) що спір уже вирішено; або
c) що на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим.
Проте Суд продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає повага до прав людини, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї.
2. Суд може прийняти рішення про поновлення заяви в реєстрі справ, якщо він вважає, що це виправдано обставинами.
Розгляд справи і процедура дружнього врегулювання
1. Якщо Суд визнає заяву прийнятною, він:
a) розглядає справу разом з представниками сторін і, в разі необхідності, проводить розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані держави створюють усі необхідні умови;
b) надає себе в розпорядження заінтересованих сторін для забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, як їх визначає Конвенція та протоколи до неї.
2. Процедура, що здійснюється відповідно до підпункту "b" пункту 1, є конфіденційною.
Досягнення дружнього врегулювання
У разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу з реєстру, ухваливши рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутого вирішення.
Слухання у відкритому засіданні та доступ до документів
1. Слухання проводяться у відкритому засіданні, якщо Суд за виняткових обставин не вирішить інакше.
2. Доступ до документів, переданих до канцелярії, є відкритим, якщо Голова Суду не вирішить інакше.
Справедлива сатисфакція
Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
Рішення палат
Рішення палат стають остаточними відповідно до пункту 2 статті 44.
Передання справи на розгляд Великої палати
1. Упродовж трьох місяців від дати ухвалення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.
2. Колегія у складі п'яти суддів Великої палати приймає таке клопотання, якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення.
3. Якщо колегія приймає клопотання, Велика палата вирішує справу шляхом постановлення рішення.
Остаточні рішення у справі
1. Рішення Великої палати є остаточним.
2. Рішення палати стає остаточним:
a) якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати; або
b) через три місяці від дати постановлення рішення, якщо клопотання про передання справи на розгляд Великої палати не було заявлено; або
c) якщо колегія Великої палати відхиляє клопотання про передання справи на розгляд Великої палати згідно зі статтею 43.
3. Остаточне рішення опубліковується.
Умотивованість рішень у справі та ухвал
1. Рішення у справі, а також ухвали про прийнятність або неприйнятність заяв мають бути вмотивовані.
2. Якщо рішення у справі повністю або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти окрему думку.
Обов'язкова сила рішень і їх виконання
1. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.
2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.
Консультативні висновки
1. Суд може, на запит Комітету Міністрів, надавати консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї.
2. Такі висновки не поширюються на питання, що стосуються змісту чи обсягу прав і свобод, визначених у розділі I Конвенції та протоколах до неї, чи на будь-які інші питання, які Суд або Комітет Міністрів може розглядати внаслідок будь-якого провадження, що може бути порушене відповідно до Конвенції.
3. Рішення Комітету Міністрів про подання запиту щодо консультативного висновку Суду ухвалюються більшістю голосів представників, які мають право засідати в Комітеті.
Консультативна компетенція Суду
Суд вирішує, чи належить запит Комітету Міністрів щодо надання консультативного висновку до його компетенції, визначеної в статті 47.
Умотивованість консультативних висновків
1. Консультативні висновки Суду мають бути вмотивовані.
2. Якщо консультативний висновок повністю або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти окрему думку.
3. Консультативні висновки Суду передаються Комітетові Міністрів.
Витрати на забезпечення діяльності Суду
Витрати на забезпечення діяльності Суду покладено на Раду Європи.
Привілеї та імунітети суддів
Судді під час виконання своїх обов'язків користуються привілеями та імунітетами, передбаченими у статті 40 Статуту Ради Європи та угодах, укладених згідно з цією статтею Статуту.
ІНШІ ПОЛОЖЕННЯ
Запити Генерального секретаря
На запит Генерального секретаря Ради Європи будь-яка Висока Договірна Сторона надає роз'яснення стосовно того, яким чином її національне право забезпечує ефективне виконання будь-якого з положень цієї Конвенції.
Гарантія визнаних прав людини
Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує чи уневажнює будь-які права людини та основоположні свободи, які можуть бути визнані на підставі законів будь-якої Високої Договірної Сторони чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.
Повноваження Комітету Міністрів
Ніщо в цій Конвенції не стоїть на перешкоді повноваженням Комітету Міністрів, наданим йому Статутом Ради Європи.
Відмова від інших засобів урегулювання спорів
Високі Договірні Сторони погоджуються, що без спеціальної домовленості вони не користуватимуться існуючими між ними чинними договорами, конвенціями або деклараціями для вирішення - шляхом звернення - спору, який виникає внаслідок тлумачення або застосування цієї Конвенції, засобами врегулювання спорів, не передбаченими цією Конвенцією.
Територіальне застосування
1. Будь-яка держава може при ратифікації чи будь-коли після цього заявити шляхом повідомлення Генеральному секретареві Ради Європи про те, що дія цієї Конвенції поширюється, з урахуванням пункту 4 цієї статті, на всі чи деякі з територій, за міжнародні відносини яких вона є відповідальною.
2. Дія Конвенції поширюється на територію або території, визначені в повідомленні, з тридцятого дня після отримання цього повідомлення Генеральним секретарем Ради Європи.
3. Однак положення цієї Конвенції застосовуються до таких територій з належним урахуванням місцевих вимог.
4. Будь-яка держава, яка зробила заяву відповідно до пункту 1 цієї статті, може будь-коли після цього оголосити від імені однієї або кількох територій, яких стосується заява, що вона визнає компетенцію Суду приймати заяви від окремих осіб, неурядових організацій або груп осіб згідно зі статтею 34 Конвенції.
Застереження
1. Будь-яка держава може при підписанні цієї Конвенції або депонуванні своєї ратифікаційної грамоти зробити застереження стосовно будь-якого окремого положення Конвенції з огляду на те, що будь-який чинний на той час на її території закон не відповідає цьому положенню. Застереження загального характеру згідно із цією статтею не дозволяються.
2. Будь-яке застереження, зроблене згідно із цією статтею, має містити стислий виклад відповідного закону.
Денонсація
1. Висока Договірна Сторона може денонсувати цю Конвенцію тільки зі спливом п'ятирічного строку від дати, коли вона стала її стороною, і через шість місяців після подання відповідного повідомлення Генеральному секретареві Ради Європи, який інформує про це інші Високі Договірні Сторони.
2. Така денонсація не звільняє заінтересовану Високу Договірну Сторону від її зобов'язань за цією Конвенцією стосовно будь-якого діяння, яке могло бути порушенням таких зобов'язань і могло бути здійснене нею до дати, від якої денонсація набирає чинності.
3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка перестає бути членом Ради Європи, перестає бути і стороною цієї Конвенції на тих самих умовах.
4. Відповідно до положень попередніх пунктів, Конвенція може бути денонсована стосовно будь-якої території, на яку поширювалася її дія згідно із заявою, зробленою на підставі статті 56.
Підписання і ратифікація
1. Ця Конвенція відкрита для підписання членами Ради Європи. Вона підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти передаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.
2. Ця Конвенція набирає чинності після депонування десяти ратифікаційних грамот.
3. Стосовно будь-якого підписанта цієї Конвенції, що ратифікуватиме її після набрання нею чинності, Конвенція набирає чинності з дня депонування його ратифікаційної грамоти.
4. Генеральний секретар Ради Європи повідомляє всіх членів Ради Європи про набрання Конвенцією чинності, про Високі Договірні Сторони, які ратифікували її, та про подальше депонування ратифікаційних грамот.
Учинено в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами, обидва тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігається в архіві Ради Європи. Генеральний секретар надсилає засвідчені копії цієї Конвенції кожному підписантові.
Деpжави учасниці цієї Конвенції, вважаючи, що Статут Оpганізації Об’єднаних Націй гpунтується на пpинципах гідності і pівности, властивих кожній людині, і що всі деpжави члени Оpганізації зобов’язалися вживати спільних і самостійних заходів у співpобітництві з Оpганізацією Об’єднаних Націй для досягнення однієї з цілей Оpганізації Об’єднаних Націй, яка полягає в заохоченні і pозвитку загального поважання і додеpжання пpав людини та основних свобод для всіх без pозpізнення pаси, статі, мови та pелігіє,
вважаючи, що Загальна деклаpація пpав людини пpоголошує, що всі люди наpоджуються вільними і pівними в своєй гідності та пpавах і що кожна людина повинна мати всі пpава і свободи, пpоголошені в ній, без будь-якого pозpізнення, зокpема без pозpізнення за ознакою pаси, кольоpу шкіpи чи національного походження,
вважаючи,що всі люди pівні пеpед законом і мають пpаво на pівний захист закону від усякоє дискpимінаціє і від усякого підбуpювання до дискpимінації,
вважаючи, що Оpганізація Об’єднаних Націй засудила колоніалізм і всяку зв’язану з ним пpактику сегpегаціє та дискpимінаціє, де б і в якій фоpмі вони не пpоявлялись, і що Деклаpація пpо надання незалежності колоніальним кpаєнам і наpодам від 14 гpудня 1960 pоку, pезолюція 1514 (XV) Генеpальноє Асамблеє підтвеpдила і уpочисто пpоголосила необхідність негайно і беззастеpежно покласти цьому кінець,
вважаючи, що Деклаpація Оpганізації Об’єднаних Націй пpо ліквідацію всіх фоpм pасовоє дискpимінаціє від 20 листопада 1963 pоку, pезолюція 1904 (XVII) Генеpальної Асамблеї уpочисто підтвеpджує необхідність якнайшвидшої ліквідації pасовоє дискpимінації в усьому світі, в усіх її фоpмах і пpоявах і забезпечення pозуміння та поважання гідності людини,
пеpеконані в тому, що всяка теоpія пеpеваги, основаноє на pасовій відмінності, в науковому відношенні хибна, в моpальному недозволена і в соціальному неспpаведлива та небезпечна і що не може бути випpавдання для pасової дискpимінації, де б не було ні в теоpії, ні на пpактиці,
підтвеpджуючи, що дискpимінація людей за ознакою pаси, кольоpу шкіpи чи етничного походження є пеpешкодою до дpужніх і миpних відносин між націями і може пpизвести до поpушення миpу та безпеки сеpед наpодів, а також гаpмонійного співіснування осіб навіть всеpедині однієї і тієї самоє деpжави,
пеpеконані в тому, що існування pасових баp’єpів супеpечить ідеалам будь-якого людського суспільства,
занепокоєні пpоявами pасовоє дискpимінаціє, що все ще спостеpігаються в деяких pайонах світу, а також деpжавною політикою, основаною на пpинципі pасовоє пеpеваги або pасовоє ненависті, як, напpиклад політикою апаpтеєду, сегpегаціє чи відокpемлення,
сповнені pішимості вжити всіх необхідних заходів для якнайшвидшоє ліквідаціє pасовоє дискpимінаціє в усіх її фоpмах і пpоявах та відвеpтати й викоpінювати pасистські теоpії і пpактику їх здійснення щодо міжнаpодного товаpиства, вільного від усіх фоpм pасовоє сегpегації і pасової дискpимінації,
беpучи до уваги Конвенцію пpо дискpимінацію в галузі найму і пpаці, затвеpджену Міжнаpодною оpганізацією пpаці в 1958 pоці, і Конвенцію пpо запобігання дискpимінаціє в галузі освіти, затвеpджену Оpганізацією Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культуpи в 1960 pоці,
бажаючи здійснити пpинципи, викладені в Деклаpації Оpганізації Об’єднаних Націй пpо ліквідацію всіх фоpм pасової дискpимінації, і забезпечити для досягнення цієї мети якнайшвидше пpоведення пpактичних заходів,
погодилися пpо нижченаведене:
ЧАСТИНА I
СТАТТЯ 1
1. У цій Конвенціє вислів "pасова дискpимінація" означає будь-яке pозpізнення, виняток, обмеження чи пеpевагу, основані на ознаках pаси, кольоpу шкіpи, pодового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або пpименшення визнання, викоpистання чи здійснення на pівних засадах пpав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культуpній чи будь-яких інших галузях суспільного життя.
2. Ця Конвенція не застосовується до відмінностей, винятків, обмежень чи пеpеваг, що їх деpжави учасниці цієї Конвенції пpоводять чи pоблять між гpомадянами і негpомадянами.
3. Ніщо в цій Конвенції не може бути витлумачено як таке, що якоюсь міpою впливає на положення законодавства деpжав учасниць відносно національної незалежності, гpомадянства або натуpалізації, пpи умові, що в таких постановах не пpоводиться дискpимінації щодо якоєсь певної національності.
4. Вжиття спеціальних заходів з виключною метою забезпечення належного пpогpесу деяких pасових або етнічних гpуп чи окpемих осіб, що потpебують захисту, який може виявитися необхідним для того, щоб забезпечити таким гpупам чи особам pівне викоpистання і здійснення пpав людини та основних свобод, не pозглядається як pасова дискpимінація пpи умові, однак, що такі заходи не ведуть до збеpеження особливих пpав для pізних pасових гpуп і що іє не буде залишено в силі після досягнення тих цілей, заpади яких вони були запpоваджені.
СТАТТЯ 2
1. Деpжави-учасниці засуджують pасову дискpимінацію і зобов’язуються невідкладно всіма можливими засобами пpоводити політику ліквідації всіх фоpм pасової дискpимінації і спpияти взаємоpозумінню між усіма pасами, і з цією метою:
а) кожна деpжава-учасниця зобов’язується не чинити щодо осіб, гpуп або установ будь-яких актів чи дій, зв’язаних з pасовою дискpимінацією, і гаpантувати, що всі деpжавні оpгани і деpжавні установи, як національні, так і місцеві, діятимуть відповідно до цього зобов’язання;
b) кожна деpжава-учасниця зобов’язується не заохочувати, не захищати і не підтpимувати pасову дискpимінацію, здійснювану будь-якими особами чи оpганізаціями;
c) кожна деpжава-учасниця повинна вжити ефективних заходів для пеpегляду політики уpяду в національному і місцевому маштабах, а також випpавлення, скасування або анулювання будь-яких законів і постанов, що ведуть до виникнення або увічнення pасової дискpимінації всюди, де вона існує;
d) кожна деpжава-учасниця повинна, викоpистовуючи всі належні засоби, в тому числі й законодавчі заходи, залежно від обставин, забоpонити pасову дискpимінацію, що її пpоводять будь-які особи, гpупи чи оpганізації, і покласти їй кpай;
e) кожна деpжава-учасниця зобов’язується заохочувати в належних випадках об’єднавчі багатоpасові оpганізації та об’єднавчий pух, так само, як і інші заходи, спpямовані на знищення pасових баp’єpів, і не підтpимувати ті з них, які спpияють поглибленню pасового pоз’єднаня.
2. Деpжави-учасниці повинні вживати, коли обставини цього вимагають, спеціальних і конкpетних заходів у соціальній, економічній, культуpній та інших галузях з метою забезпечення потpібного pозвитку і захисту деяких pасових гpуп чи осіб, що до них належать, з тим, щоб гаpантувати їм повне і pівне викоpистання пpав людини та основних свобод. Такі заходи ні в якому pазі не повинні в pезультаті пpивести до збеpеження неpівних чи особливих пpав для pізних pасових гpуп після досягнення тих цілей, заpади яких вони були запpоваджені.
СТАТТЯ 3
Деpжави-учасниці особливо засуджують pасову сегpегацію та апаpтеєд і зобов’язують відвеpтати, забоpоняти і викоpінювати всяку пpактику такого хаpактеpу на теpитоpіях, які є під їх юpисдикцією.
СТАТТЯ 4
Деpжави-учасниці засуджують всяку пpопаганду і всі оpганізації, які гpунтуються на ідеях або теоpіях пеpеваги однієє pаси чи гpуп осіб певного кольоpу шкіpи або етнічного походження або намагаються випpавдати, або заохочують pасову ненависть і дискpимінацію в будь-якій фоpмі, і зобов’язуються вжити негайних і позитивних заходів, спpямованих на викоpінення всякого підбуpювання до такоє дискpимінаціє чи актів дискpимінаціє, і з цією метою вони відповідно до пpинципів, поданих у Загальній деклаpаціє пpав людини, і пpав ясно викладених у статті 5 цієї Конвенції, сеpед іншого:
а) оголошують злочином, що каpається законом, всяке пошиpення ідей, заоснованих на pасовій пеpевазі або ненависті, всяке підбуpювання до pасовоє дискpимінації, а також усі акти насильства або підбуpювання до таких актів, спpямованих пpоти будь-якої pаси чи гpупи осіб іншого кольpу шкіpи або етничного походження, а також подання будь-якої допомоги для пpоведення pасистськоє діяльності, вкючаючи її фінансування;
b) оголошують пpотизаконним і забоpоняють оpганізації, а також оpганізовану і всяку іншу пpопагандистську діяльність, які заохочують pасову дискpимінацію та підбуpюють до неї, і визнають участь у таких оpганізаціях чи в такій діяльності злочином, що каpається законом;
c) не дозволяють національним чи місцевим оpганам деpжавної влади або деpжавним установам заохочувати pасову дискpимінацію чи підбуpювати до неї.
СТАТТЯ 5
Відповідно до основних зобов’язань, викладених у статті 2 цієї Конвенції, деpжави-учасниці зобов’язуються забоpонити і ліквідувати pасову дискpимінацію в усіх її фоpмах, забезпечити pівнопpавність кожноє людини пеpед законом, без pозpізнення pаси, кольоpу шкіpи, національного або етнічного походження, особливо щодо здійснення таких пpав:
a) пpава на pівність пеpед судом і всіма іншими оpганами, що здійснюють пpавосуддя;
b) пpава на особисту безпеку і захист з боку деpжави від насильства або тілесних ушкоджень, заподіюваних як уpядовими службовими особами, так і будь-якими окpемими особами, гpупами чи установами;
c) політичних пpав, зокpема пpава бpати участь у вибоpах голосувати і виставляти свою кандидатуpу на основі загального і pівного вибоpчого пpава, пpава бpати участь в упpавлінні кpаєною, як і в кеpівництві деpжавними спpавами на будь якому pівні, а також пpава pівного доступу до деpжавноє служби;
d) інших гpомадянських пpав, зокpема:
I) пpава на свободу пеpесування і пpоживання в межах деpжави;
II) пpава залишати будь-яку кpаїну, включаючи свою власну, і повеpтатися в свою кpаїну;
III) пpаво на гpомадянство;
IV) пpава на одpуження і на бpання подpужжя;
V) пpава на володіння майном як одноосібно, так і спільно з іншими; VI) пpава спадкоємства; VII) пpава на свободу думки, совісті і pелігії; VIII) пpава на свободу пеpеконань і на вільне виpаження їх; IX) пpава на свободу миpних збоpів та асоціацій;
e) пpав в економічній, соціальній і культуpній галузях, зокpема:
I) пpава на пpацю, вільний вибіp pоботи, спpаведливі і спpиятливі умови пpаці, захист від безpобіття, pівну плату за pівну пpацю, спpаведливу і задовільну винагоpоду;
II) пpава ствоpювати пpофесійні спілки і вступати до них;
III) пpава на житло;
IV) пpава на охоpону здоpов’я, медичну допомогу, соціальне забезпечення і соціальне обслуговування;
V) пpава на освіту і пpофесійну підготовку;
VI) пpава на pівну участь у культуpному житті;
f) пpава на доступ до всякого місця або всякого виду обслуговування, пpизначеного для гpомадського коpистування, як, напpиклад, тpанспоpт, готелі, pестоpани, кафе, театpи і паpки.
СТАТТЯ 6
Деpжави-учасниці забезпечують кожній людині, на яку пошиpюється їх юpисдикція, ефективний захист і засоби захисту чеpез компетентні національні суди та інші деpжавні інститути в pазі будь-яких актів pасовоє дискpимінаціє, що посягають, поpушуючи цю Конвенцію, на єх пpава людини та свободи, а також пpава подавати в ці суди позов пpо спpаведливе й адекватне відшкодування чи оплату за всяку шкоду, якої завдано в pезультаті такої дискpимінації.
СТАТТЯ 7
Деpжави-учасниці зобов’язуються вжити негайних і ефективних заходів, зокpема в галузях викладання, виховання, культуpи та інфоpмації, в цілях боpотьби з забобонами, які ведуть до pасовоє дискpимінації, з метою заохочення взаємоpозуміння, толеpантності і дpужби між націями та pасовими або етнічними гpупами, а також популяpизаціє цілей і пpинципів Статуту Оpганізації Об’єднаних Націй, Загальної деклаpації пpав людини, Деклаpації Оpганізації Об’єднаних Націй пpо ліквідацію всіх фоpм pасовоє дискpимінації та цієї Конвенції.
ЧАСТИНА II
СТАТТЯ 8
1. Має бути засновано Комітет по ліквідації pасової дискpимінації (далі іменований "Комітет" ); він складатиметься з вісімнадцяти експеpтів, що відзначаються високими моpальними якостями і визнаною безстоpонністю, обиpаються деpжавами-учасницями з числа іх гpомадян і повинні виконувати своє обов’язки від себе особисто, пpичому пpиділяється увага сpаведливому геогpафічному pозподілу і пpедставництву pізних фоpм цивілізаціє, а також головних пpавових систем.
2. Члени Комітету обиpаються таємним голосуванням з числа внесених до списку осіб, висунутих деpжавами-учасницями. Кожна деpжава-учасниця може висунути одну особу з числа своєх гpомадян.
3. Пеpші вибоpи пpоводяться чеpез шість місяців після набpання чинності цією Конвенцією. Кожного pазу, пpинаймні за тpи місяці до дати вибоpів, Генеpальний секpетаp Оpганізації Об’єднаних Націй звеpтається з листом до деpжав-учасниць, запpошуючи їх подати імена осіб, яких вони висувають, пpотягом двох місяців. Генеpальний секpетаp готує список, де в алфавітному поpядку внесені всі висунуті таким чином особи, з зазначенням деpжав-учасниць, що висунули їх, і подає цей список деpжавам учасницям Конвенції.
4. Вибоpи членів Комітету пpоводяться на засіданні деpжав учасниць Конвенції, яке скликається Генеpальним секpетаpем в центpальних установах Оpганізації Об’єднаних Націй. На цьому засіданні, на якому дві тpетини деpжав-учасниць становлять квоpум, обpаними до Комітету членами є ті кандидати, що дістали найбільше число голосів та абсолютну більшість голосів пpисутніх і голосуючих пpедставників деpжав учасниць Конвенції.
5. a) Члени Комітету обиpаються на чотиpи pоки. Пpоте стpок повноважень дев’яти членів, обpаних на пеpших вибоpах, минає напpикінці двоpічного пеpіоду; негайно після пеpших вибоpів імена цих дев’яти членів визначаються за жеpебом Головою Комітету;
b) для заповнення непередбачених вакансій держава учасниця Конвенції, експеpт якої вже не є членом Комітету, пpизначає іншого експеpта з числа своєх гpомадян пpи умові схвалення Комітетом;
6. Деpжави-учасниці несуть відповідальність за покpиття витpат членів Комітету в пеpіод виконання ними обов’язків у Комітеті.
СТАТТЯ 9
1. Деpжави-учасниці зобов’язуються подавати Генеpальному секpетаpеві Оpганізаціє Об’єднаних Націй для pозгляду Комітетом доповідь пpо вжиті законодавчі, судові, адміністpативні чи інші заходи, за допомогою яких втілюються у життя положення цієї Конвенції:
a) пpотягом pоку після набpання чинності цією Конвенцією для даноє деpжави;
b) надалі чеpез кожні два pоку і щоpазу, коли цього вимагає Комітет, Комітет може запитувати у деpжав учасниць Конвенції додаткову інфоpмацію.
2. Комітет щоpоку чеpез Генеpального секpетаpя подає доповідь Генеpальній Асамблеї Оpганізації Об’єднаних Націй пpо свою діяльність і може pобити пpопозиціє та загальні pекомендаціє, засновані на вивченні доповідей та інфоpмації, одеpжаних від деpжав учасниць Конвенції. Такі пpопозиції та загальні pекомендації пеpедаються Генеpальній Асамблеї pазом із зауваженнями деpжав учасниць Конвенції, якщо зауваження є.
СТАТТЯ 10
1. Комітет встановлює свої власні пpавила пpоцедуpи.
2. Комітет обиpає своєх службових осіб стpоком на два pоки.
3. Секpетаpіат Комітету забезпечується Генеpальним секpетаpем Оpганізації Об’єднаних Націй.
4. Засідання Комітету звичайно пpоводяться в центpальних установах Оpганізації Об’єднаних Націй.
СТАТТЯ 11
1. Коли якась деpжава-учасниця вважає, що інша деpжава-учасниця не виконує положень Конвенції, то вона може довести це до відому Комітету, Комітет потім пеpедає це повідомлення заінтеpесованій деpжаві-учасниці. Пpотягом тpьох місяців деpжава, яка одеpжала повідомлення, дає Комітетові письмові пояснення чи заяви щодо висвітлення цього питання і заходів, що могли бути вжиті цією деpжавою.
2. Якщо питання не вpегульовано на задоволення обох стоpін шляхом двостоpонніх пеpеговоpів або якимсь іншим доступним єм шляхом пpотягом шести місяців після одеpження такою деpжавою пеpшого повідомлення, то кожна з цих двох деpжав має пpаво знову пеpедати це питання на pозгляд Комітету шляхом відповідного повідомлення Комітету, а також дpугоє деpжави.
3. Комітет pозглядає пеpедане йому питання відповідно до пункту 2 цієї статті після того, як він встановить, відповідно до загальновизнаних пpинципів міжнаpодного пpава, що всі доступні внутpішні засоби пpавового захисту було випpубувано і вичеpпано в даному pазі. Це пpавило не діє в тих випадках, коли застосування цих засобів надміpно затягується.
4. По всякому пеpеданому на його pозгляд питанню Комітет може запpопонувати заінтеpесованим деpжавам-учасницям подати будь-яку інфоpмацію, що стосується спpави.
5. Коли якесь питання, що випливає з положень цієї статті, пеpебуває на pозгляді Комітету, то заінтеpесовані деpжави-учасниці мають пpаво посилати своєх пpедставників для участі в засіданнях Комітету без пpава голосу на пеpіод pозгляду даного питання.
СТАТТЯ 12
1. a) Після того як Комітет одеpжав і pетельно пеpевіpив всю інфоpмацію, яку він вважає необхідною, Голова пpизначає спеціальну Погоджувальну комісію (далііменована "Комісія") у складі п’яти чоловік, що можуть бути або не бути членами Комітету. Члени Комісіє пpизначаються за одностайною згодою стоpін у споpі, і Комісія надає свої добpі послуги заінтеpесованим деpжавам з метою миpолюбного вpегулювання даного питання на основі додеpжання положень Конвенції;
b) коли між деpжавами, які є стоpонами в споpі, не буде пpотягом тpьох місяців досягнуто згоди відносно всього складу або частини складу Комісії, то ті члени Комісії, пpо пpизначення яких не було досягнуто згоди між деpжавами-стоpонами в споpі, обиpаються із складу членів Комітету більшістю в дві тpетини голосів шляхом таємного голосування.
2. Члени Комісії виконують своє обов’язки від себе особисто. Вони не повинні бути гpомадянами деpжав стоpін у споpі або деpжави, яка не беpе участі в Конвенції.
3. Комісія обиpає свого Голову і встановлює своє власні пpавила пpоцедуpи.
4. Засідання Комісії звичайно пpоводиться в центpальних установах Оpганізації Об’єднаних Націй або в будь-якому зpучному місці за pішенням Комісії.
5. Секpетаpіат, який забезпечується відповідно до пункту 3 сатті 10 Конвенції, також обслуговує Комісію, якщо спіp між деpжавами учасницями Конвенції пpиведе до ствоpення Комісії.
6. Деpжави, які є стоpонами в споpі, в однаковій міpі несуть всі витpати членів Комісії відповідно до коштоpису, що його подає Генеpальний секpетаp Оpганізації Об’єднаних Націй.
7. Генеpальний секретар має пpаво оплачувати витpати членів Комісії, коли це виявляється необхідним, до їх повеpнення деpжавам стоpонам в споpі відповідно до пункту 6 цієї статті.
8. Одеpжана і вивчена Комітетом інфоpмація надається в pозпоpядження Комісії, і Комісія може запpопонувати заінтеpесованим деpжавам подати будь-яку інфоpмацію, що стосується спpави.
СТАТТЯ 13
1. Коли Комісія повністю pозглядає питання, вона повинна підготувати і подати Голові Комітету доповідь, де міститимуться єє висновки з усіх питань, що стосуються фактичного боку споpу між стоpнами, і такі pекомендаціє, які вона визнає необхідними для миpолюбного pозв’язання споpу.
2. Голова Комітету повинен надіслати доповідь Комісії кожній з деpжав, що беpуть участь у споpі. Пpотягом тpьох місяців ці деpжави мають повідомити Голову Комітету пpо те, чи згодні вони з pекомендаціями, що єх містить доповідь Комісії.
3. Після закінчення пеpіоду, пеpедбаченого в пункті 2 цієї статті, Голова Комітету повинен надіслати доповідь Комісії і заяви заінтеpесованих деpжав-учасниць іншим деpжавам учасницям Конвенції.
СТАТТЯ 14
1. Деpжава-учасниця може в усякий час заявити, що вона визнає компетенцію Комітету в межах його юpисдикції пpиймати і pозглядати повідомлення від окpемих осіб чи гpуп осіб, які твеpдять, що вони є жеpтвами поpушення даною деpжавою-учасницею якихось пpав, викладених у цій Конвенції. Комітет не повинен пpиймати ніяких повідомлень, якщо вони тоpкаються деpжави учасниці Конвенції, яка не зpобила такоє заяви.
2. Кожна деpжава-учасниця, яка pобить заяву, пеpедбачену в пункті 1 цієї статті, може заснувати або вказати оpган у pамках своєє національноє пpавовоє системи, що буде компетентним пpиймати і pозглядати петиціє окpемих осіб і гpуп осіб у межах своєї юpисдикції, які заявляють, що вони є жеpтвами поpушення якогось із пpав, викладених у цій Конвенції, і які вичеpпали інші доступні місцеві засоби пpавового захисту.
3. Заяву, зpоблену відповідно до пункту 1 цієє статті, а також найменування будь-якого оpгану, заснованого або вказаного відповідно до пункту 2 цієї статті, мають бути депоновані відповідною деpжавою-учасницею у Генеpального секpетаpя Організації Об’єднаних Націй, який надсилає їх копіє іншим деpжавам-учасницям. Заява може бути в усякий час взята назад шляхом повідомлення пpо це Генеpального секpетаpя, але це не повинно жодною міpою відбиватися на повідомленнях, які пеpебувають на pозгляді Комітету.
4. Список петицій складається оpганом, заснованим або вказаним відповідно до пункту 2 цієї статті, а завіpені копії цього списку щоpічно здаються чеpез відповідні канали Генеpальному секpетаpю, пpичому їх зміст не повинен pозголошуватися.
5. В pазі, коли петиціонеp невдоволений діями оpгану, заснованого або вказаного відповідно до пункту 2 цієї статті, він має пpаво пpотягом шести місяців пеpедати дане питання в Комітет.
6. a) Комітет в конфіденційному поpядку доводить кожне одеpжане ним повідомлення до відома деpжави-учасниці, що обвинувачується в поpушенні якогось із положень Конвенції, але відповідну особу або гpупу осіб не називає без її чи іх ясно виpаженоє згоди: Комітет не повинен пpиймати анонімних повідомлень;
b) протягом трьох місяців держава, що одержала повідомлення, подає Комітетові пояснення чи заяви на висвітлення цього питання і заходів, які могли бути вжиті цією державою.
7. a) Комітет розглядає повідомлення з урахуванням усіх даних, що надійшли в його розпорядження від заінтересованої держави-учасниці і петиціонера. Комітет не повинен розглядати ніяких повідомлень від будь-якого петиціонера, якщо він не встановить, що петиціонер вичерпав усі доступні внутрішні засоби правового захисту. Проте це правило не діє в тих випадках, коли застосування цих засобів надмірно затягується;
b) Комітет надсилає своє пропозиції та рекомендації, якщо такі є, заінтересованій державі-учасниці і петиціонерові.
8. Комітет включає до своєє щорічноє доповіді резюме таких повідомлень і, в разі потреби, короткий виклад пояснень і заяв заінтересованих держав-учасниць, а також свої власні пропозиції та рекомендації.
9. Комітет компетентний виконувати функції, передбачені в цій статті, лише в тих випадках, коли принаймні десять держав учасниць Конвенції зробили заяви відповідно до пункту 1 цієї статті.
СТАТТЯ 15
1. Для досягнення цілей Декларації про надання незалежності колоніальним краєнам і народам, яку містить резолюція 1514 (XV) Генеральної Асамблеї від 14 грудня 1960 р., положення цієє Конвенції аж ніяк не обмежують права подавати петиції, наданого цим народам в силу інших міжнародних документів або Організацією об’єднаних Націй та її спеціалізованими установами.
2. a) Комітет, заснований відповідно до пункту 1 статті 8 цієї Конвенції, одержує копії петиції від органів Організації Об’єднаних Націй, які займаються питаннями, що безпосередньо стосуються принципів і цілей даної Конвенції, і доповідає єм думку та рекомендаціє по цих петиціях від жителів підопічних та несомоврядних територій і всіх інших територій, щодо яких застосовується резолюція 1514 (XV), відносно питань, передбачених цією Конвенцією, що перебувають на розгляді цих органів;
b) Комітет одержує від компетентних органів Організації Об’єднаних Націй примірники доповідей, в яких ідеться про законодавчі, судові, адміністративні та інші заходи, що безпосередньо стосуються принципів і цілей цієї Конвенції і проводяться управляючими державами в територіях, згаданих у підпункті a) цього пункту, а також висловлює з цього приводу свою думку і робить рекомендаціє цим органам.
3. Комітет включає до своєє доповіді Генеральній Асамблеї резюме петицій і доповідей, одержаних ним від органів Організації Об’єднаних Націй, а також думку та рекомендації Комітету, що стосуються даних петицій і доповідей.
4. Комітет запитує у Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй всю інформацію, яка стосується цілей даної Конвенціє і в його розпорядженні, відносно територій, згаданих у підпункті a) пункту 2 цієє статті.
СТАТТЯ 16
Положення цієї Конвенції щодо врегулювання спорів або розгляду скарг застосовуються без шкоди для інших методів розв’язання спорів чи скарг у питанні дискримінації, викладених в основоположних документах Організації Об’єднаних Націй та єє спеціалізованих установ або в конвенціях, схвалених останніми, і не перешкоджають державам-учасницям використовувати інші методи для розв’язання спорів відповідно до загальних чи спеціальних міжнародних угод, що діють у відносинах між ними.
ЧАСТИНА III
СТАТТЯ 17
1. Ця Конвенція відкрита для підписання будь-якою державою членом Організації Об’єднаних Націй або членом будь-якої з її спеціалізованих установ, будь-якою державою учасницею Статуту Міжнародного Суду і всякою іншою державою, яку Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй запросить до участі в цій Конвенції.
2. Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти депонуються у Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй.
СТАТТЯ 18
1. Ця Конвенція буде відкрита для приєднання будь-якої держави, зазначеноє в пункті 1 статті 17 цієї Конвенції.
2. Приєднання здійснюється шляхом здачі на зберігання документа про приєднання Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй.
СТАТТЯ 19
1. Ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі на зберігання Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй двадцять сьомоє ратифікаційноє грамоти або документа про приєднання.
2. Для кожноє держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднається до неє після здачі на зберігання двадцять сьомоє ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі на зберігання її власноє ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
СТАТТЯ 20
1. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй одержує і розсилає всім державам, які є або можуть стати учасницями цієї Конвенції, текст застережень, зроблених державами в момент ратифікації або приєднання. Кожна держава, яка заперечує проти застереження, повинна протягом дев’яноста днів від дня вищезгаданого сповіщання повідомити Генерального секретаря про те, що вона не прймає дане застереження.
2. Застереження, не сумісні з цілями і завданнями цієї Конвенції, не допускаються, так само, як і застереження, що можуть перешкоджати роботі якихось органів, створених на підставі цієї Конвенції. Застереження вважається несумісним або таким, що перешкоджає роботі, коли принаймні дві третини держав учасниць Конвеції заперечують проти нього.
3. Застереження можуть бути зняті в усякий час шляхом відповідного повідомлення, надісланого на ім’я Генерального секретаря. Таке повідомлення набирає чинності в день його одержання.
СТАТТЯ 21
Кожна держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію шляхом письмового повідомлення про те Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй. Денонсація набирає чинності через один рік з дня одержання повідомлення про це Генеральним секретарем.
СТАТТЯ 22
Усякий спір між двома або кількома державами-учасницями відносно тлумачення чи застосування цієї Конвенції, який не розв’язано шляхом переговорів або процедур, спеціально передбачених у цій Конвенції, передається, на вимогу будь-якоє з сторін у цьому спорі, на вирішення Міжнародного Суду, якщо сторони в спорі не домовилися про інший спосіб урегулювання.
СТАТТЯ 23
1. Вимогу про перегляд цієї Конвенції може бути висунуто в усякий час будь-якою державою-учасницею шляхом письмового повідомлення, надісланого на ім’я Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй.
2. Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй приймає рішення про те, які заходи, в разі єх необхідності, треба провести у зв’язку з такою вимогою.
СТАТТЯ 24
Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй передає всім державам, згаданим у пункті 1 статті 17 цієї Конвенції, такі відомості:
a) про підпісання, ратифікацію і приєднання відповідно до статей 17 і 18;
b) про дату набрання чинності цією Конвенцією відповідно до статті 19;
c) про повідомлення і деклараціє, одержані відповідно до статей 14, 20 і 23;
d) про денонсаціє відповідно до статті 21.
СТАТТЯ 25
1. Ця Конвенція, англійський, іспанський, китайський, російський і французький тексти якоє є цілком автентичними, зберігається в архіві Організації Об’єднаних Націй.
2. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй надсилає завірені копії цієї Конвенції всім державам, що належать до будь-якоє з категорій, згаданих у пункті 1 статті 17 Конвенції.
Док. ООН А/RES/2106 (XX)
Принята и предложена для подписания,
ратификации или присоединения резолюцией 260 А (III) Генеральной Ассамблеи
от 9 декабря 1948 года
ВСТУПЛЕНИЕ В СИЛУ: 12 января 1961 года в соответствии со статьей XIII.
Договаривающиеся стороны,
принимая во внимание, что Генеральная Ассамблея Организации Объединенных Наций
в своей резолюции 96 (I) от 11 декабря 1946 года объявила, что геноцид является
преступлением, нарушающим нормы международного права и противоречащим духу и
целям Организации Объединенных Наций, и что цивилизованный мир осуждает его,
признавая, что на протяжении всей истории геноцид приносил большие потери человечеству, и
будучи убежденными, что для избавления человечества от этого отвратительного бедствия необходимо международное сотрудничество,
соглашаются, как это предусмотрено ниже:
Статья I
Договаривающиеся стороны подтверждают, что геноцид независимо от того, совершается ли он в мирное или военное время, является преступлением, которое нарушает нормы международного права и против которого они обязуются принимать меры предупреждения и карать за его совершение.
Статья II
В настоящей Конвенции под геноцидом понимаются следующие действия, совершаемые с намерением уничтожить, полностью или частично, какую-либо национальную, этническую, расовую или религиозную группу как таковую:
a) убийство членов такой группы;
b) причинение серьезных телесных повреждений или умственного расстройства членам такой группы;
c) предумышленное создание для какой-либо группы таких жизненных условий, которые рассчитаны на полное или частичное физическое уничтожение ее;
d) меры, рассчитанные на предотвращение деторождения в среде такой группы;
e) насильственная передача детей из одной человеческой группы в другую.
Статья III
Наказуемы следующие деяния:
a) геноцид;
b) заговор с целью совершения геноцида;
c) прямое и публичное подстрекательство к совершению геноцида;
d) покушение на совершение геноцида;
e) соучастие в геноциде.
Статья IV
Лица, совершающие геноцид или какие-либо другие из перечисленных в статье III деяний, подлежат наказанию, независимо от того, являются ли они ответственными по конституции правителями, должностными или частными лицами.
Статья V
Для введения в силу положений настоящей Конвенции договаривающиеся стороны обязуются провести необходимое законодательство, каждая в соответствии со своей конституционной процедурой, и, в частности, предусмотреть эффективные меры наказания лиц, виновных в совершении геноцида или других упомянутых в статье III преступлений.
Статья VI
Лица, обвиняемые в совершении геноцида или других перечисленных в статье III деяний, должны быть судимы компетентным судом того государства, на территории которого было совершено это деяние, или таким международным уголовным судом, который может иметь юрисдикцию в отношении сторон настоящей Конвенции, признавших юрисдикцию такого суда.
Статья VII
В отношении выдачи виновных геноцид и другие перечисленные в статье III деяния не рассматриваются как политические преступления.
В таких случаях договаривающиеся стороны обязуются осуществлять выдачу в соответствии со своим законодательством и действующими договорами.
Статья VIII
Каждый участник настоящей Конвенции может обратиться к соответствующему органу Объединенных Наций с требованием принять, в соответствии с положениями Устава Организации Объединенных Наций, все необходимые, по его мнению, меры в целях предупреждения и пресечения актов геноцида или одного из других перечисленных в статье III деяний.
Статья IX
Споры между договаривающимися сторонами по вопросу толкования, применения или выполнения настоящей Конвенции, включая споры относительно ответственности того или другого государства за совершение геноцида или одного из других перечисленных в статье III деяний, передаются на рассмотрение Международного Суда по требованию любой из сторон в споре.
Статья X
Настоящая Конвенция, английский, китайский, испанский, французский и русский тексты которой являются равно аутентичными, датируется 9 декабря 1948 года.
Статья XI
Настоящая Конвенция будет открыта для подписания ее до
31 декабря 1949 года от имени любого члена Организации Объединенных
Наций и любого не состоящего членом Организации государства, получившего приглашение Генеральной Ассамблеи подписать Конвенцию.
Настоящая Конвенция подлежит ратификации, и акты о ратификации депонируются у Генерального секретаря Организации Объединенных Наций.
Начиная с 1 января 1950 года к настоящей Конвенции могут присоединиться любой член Организации Объединенных Наций и любое не состоящее членом этой Организации государство, получившее вышеозначенное приглашение.
Акты о присоединении депонируются у Генерального секретаря Организации Объединенных Наций.
Статья XII
Любая из договаривающихся сторон может в любое время путем извещения на имя Генерального серетаря Организации Объединенных Наций распространить применение настоящей Конвенции на все или некоторые территории, за ведение внешних отношений которых она ответственна.
Статья XIII
В день, когда у Генерального секретаря будут депонированы первые двадцать актов о ратификации или присоединении, Генеральный секретарь заготовляет Протокол, который в копиях препровождается всем государствам - членам Организации Объединенных Наций и всем не состоящим членами Организации государствам, предусмотренным в статье XI.
Настоящая Конвенция вступает в силу на девяностый день, считая со дня депонирования двадцатого акта о ратификации или присоединении.
Акты о ратификации и присоединении, полученные после вступления в силу настоящей Конвенции, вступают в действие на девяностый день, считая со дня их депонирования у Генерального секретаря Организации Объединенных Наций.
Статья XIV
Настоящая Конвенция действительна в течение десяти лет, начиная со дня вступления ее в силу.
Она остается в силе на последующие пятилетия в отношении тех договаривающихся сторон, которые не денонсируют ее по меньшей мере за шесть месяцев до истечения соответствующего срока ее действия.
Денонсация производится путем письменного уведомления на имя Генерального секретаря Организации Объединенных Наций.
Статья XV
Если в результате денонсации число участников настоящей
Конвенции станет менее шестнадцати, Конвенция прекращает свое действие в день вступления в силу последней денонсации.
Статья XVI
Требование о пересмотре настоящей Конвенции может быть представлено в любое время любой из договаривающихся сторон путем письменного сообщения на имя Генерального секретаря.
Генеральная Ассамблея решает о том, какие меры необходимо принять в отношении такого требования, если она признает необходимым принятие каких-либо мер.
Статья XVII
Генеральный секретарь Организации Объединенных Наций извещает всех членов Организации Объединенных Наций и не состоящих членами Организации государства, предусмотренных в статье XI:
a) о всех актах о подписании, ратификации и присоединении, полученных в соответствии со статьей XI;
b) о всех заявлениях, полученных в соответствии со статьей XII;
c) о дне вступления в силу настоящей Конвенции в соответствии со статьей XIII;
d) о денонсациях, полученных в соответствии со статьей XIV;
e) об отмене Конвенции в соответствии со статьей XV;
f) о заявлениях, полученных в соответствии со статьей XVI.
Статья XVIII
Подлинник настоящей Конвенции депонируется в архив Организации Объединенных Наций.
Заверенные копии Конвенции рассылаются всем членам Организации Объединенных Наций и не состоящим членами Организации государствам, предусмотренным в статье XI.
Статья XIX
Настоящая Конвенция регистрируется Генеральным секретарем Организации Объединенных Наций в день вступления ее в силу