Миронівський район створений постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 7 березня 1923 р. «Про адміністративно-територіальний поділ».
На 1 січня 2003 року до складу Миронівського району входили 46 населених пунктів, підпорядкованих міській та 23 сільським радам. Кількість населення Миронівського району за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року складала 36132 людей.
Нинішня Миронівка – районний центр з багатоповерховими будинками, школами, заводами.
Миронівка – місто районного підпорядкування, розташоване в північно-східній частині Київської області і в основному знаходиться в басейні річки Росава. Відстань до Києва – 106 кілометрів. Територія району становить 90,4 квадратних кілометри.
На території району проходить Південно-Західна залізниця, автомагістраль Київ-Дніпропетровськ. Автомобільні шляхи з твердим покриттям складають 700 кілометрів.
Ґрунти переважають чорноземні, є запаси білої глини, яка використовується для виготовлення цегли.
З корисних копалин найбільше значення мають будівельні піски, глини та граніти. Є джерела радонових мінеральних вод.
У національному складі переважають українці – близько 95 %. Проживають також росіяни, білоруси, поляки, молдавани, угорці та представники інших націй і національностей.
Працює Миронівський науково-дослідний інститут насінництва і селекції пшениці. Тут діє Маслівський радгосп-технікум та Миронівська філія Східноєвропейського університету економіки і менеджменту, 32 школи, палац культури, 25 будинків культури, 30 бібліотек, 1 школа мистецтв, 8 краєзнавчих музеїв
Як показали дослідження церковних архівів та історичних документів, Миронівку було засновано на початку ХVІІ століття. Церковні архіви дозволяють зробити висновок, що Миронівка була заснована приблизно між 1614 та 1619 роками.
Засновником міста історично вважається козак з Полтавської губернії Мирон Зелений. Про це писав відомий краєзнавець Леонтій Похилевич у своїй книзі «Сказания о населенных местностях Киевской губернии», що була видана в Києві в 1864 році.
Є й інші легенди про виникнення Миронівки, але центром у них теж є ім’я Мирон.
Перший священик Миронівської церкви Сава Черняховський в своїх записах згадує Мирона Зеленого, який, по його визначенню, жив там, де від теперішньої вулиці Бузницького відходить вулиця Чкалова. Саме тут і почалася Миронівка.
На Миронівщині знайдено чимало пам’яток землеробсько-скотарських племен доби мідного віку – залишки трипільської культури. Оскільки поселення трипільської культури розміщувалось здебільшого на берегах рік, то можна припустити, що жили вони і на території міста Миронівки, але залишки поселень не збереглися.
Матеріали археологів свідчать, що в той період в нашім краї люди сіяли ячмінь, пшеницю, просо, розводили корів, овець, свиней. Землю обробляли дерев’яним плугом, врожай збирали крем’яними серпами, зерно мололи на зернотерках.
Курганні групи та кургани датовані ІІІ тисячоліттям до нашої ери – І тисячоліттям нашої ери добре збереглися і до наших часів. Під час розкопок було знайдено скелети вершників, скелети коней, залізну зброю, списи, стріли, скіфські прикраси. На околиці міста Миронівка виявлено глиняний посуд, бронзове дзеркало скіфського часу, грецький посуд IV-VI століття до нашої ери, а також скарб ювелірних речей Х-ХІІ століття, що складається зі срібних гривень, браслетів, ланцюжків та намиста.
Про широкий розвиток торгівлі наших предків з грек-римським світом свідчить нумізматичний матеріал. Уламки давньогрецьких амфор, монети візантійського, грецького, римського карбування були знайдені в різні часи на околицях Миронівки.
Жителі Миронівки взяли активну участь у визвольній війні 1648-1654 років. На той час основним форпостом було сотенне містечко Маслівка (Маслів Став), яке входило до канівського полку. За козацьким реєстром 1649 року Маслівська сотня налічувала 100 чоловік. Сюди були приписані козаки з сусідніх сіл і тодішньої Миронівки. Серед імен та прізвищ тодішніх козаків Мирона Зеленого немає, натомість зустрічаємо: Хведір Зеленченко, Корній Зеленченко, Павло Зеленченко. Можна припустити, що це – сини і нащадки прабатька нашого міста.
Чимало жителів влилося до загонів І.Богуна, М.Кривоноса. На початку липня 1648 року Богдан Хмельницький розташував біля Миронівки на березі річки Росави свій військовий табір і особисто керував рухом військ в боротьбі поневоленого люду проти польського панування. Звідси він слав листи до путивльського воєводи Плещеєва та до Московського царя Олексія Михайловича.
Після поразки під Берестечком у 1651 році і в червні 1654 року Миронівка та сусідні села знову стали місцем зосередження сил для боротьби проти ворога. В 1651 році Богдан Хмельницький разом зі своєю старшиною також стояв табором між Миронівкою і Росавою, приймав благословення в новий похід на поляків у росавській церкві. Тоді тут зібралося 50-тисячне козацьке військо. На початку серпня Богдан Хмельницький виступає з Маслівки через Миронівку до Білої Церкви.
Останній раз Богдан Хмельницький був у Миронівці проїздом до Росавського замку. Саме там 2 червня 1654 року Богдан Хмельницький писав лист цареві Олексію Михайловичу з приводу допомоги російських військ.
В 1667 році за Андрусівським перемир’ям Миронівка залишилась під владою Польщі, але народ не припиняв боротьби проти шляхти.
В середині ХVІІІ століття в Миронівці поселився багатий житель з містечка Великі Пологи з Полтавщини Михайло Горковий (Гаркавий). Маючи достатньо коштів, він попросив дозволу у Переяславського митрополита побудувати в Миронівці церкву. Після отримання дозволу владики в 1749 році церкву було закладено і в 1755 році будівництво завершилось. Митрополит пропонував Гаркавому стати першим священиком церкви, але той відмовився, вважаючи себе недостойним такої високої честі. Лише попросив, якщо церкві при висвяченні присвоюватиметься ім’я якоїсь церковної події чи святого, то щоб згадувалось ім’я Михаїл. При висвяченні і відкритті першої Миронівської церкви, 21 листопада 1755 року, їй було присвячено ім’я архистратига Михаїла. Зустрічається дві дати побудови Михайлівського храму – 1755 і 1785 роки. Оскільки споруджувалась церква у кровопролитні часи боротьби православ’я з унією, то цілком можливо, що постала церква у 1755 році, а в 1785 році була перебудована і пересвячена. З дозволу Переяславського митрополита Михайло Гаркавий та перший священик Сава Черняхівський були поховані посеред церкви.
В часи Коліївщини Миронівка була районом, де проходила боротьба проти польсько-шляхетського гніту. Весною 1768 року через Миронівку проходили на Фастів загони гайдамаків на чолі з М.Швачкою і А.Журбою, які розправлялися із ненависними гнобителями. А в червні 1768 року загін Максима Залізняка зайняв Богуслав, навколишні села, а потім і Миронівку. Повстанців підтримували місцеві жителі і разом боролися зі шляхтою.
В 1777 році польський король Станіслав Август подарував Богуславське староство, до складу якого входила Миронівка, князю Станіславу Понятовському.
В 1790 році в Миронівці було 103 двори і 1020 чоловік населення.
На початку XVIII століття повстали козаки та селяни, очолені полковником Самусем. З кінця XVIII століття Миронівка стала власністю графів Браницьких. Польські залоги були знищені, повсталі присягнули на вірність Російській державі. Після інвентарної реформи селяни втратили понад 20 % кращих сіножатей і польових наділів, які були в їх користуванні. Селяни виступали проти інвентарів, розорювали межі, захоплювані відібрані у них сіножаті та інші землі.
У XIХ столітті Миронівка була чималеньким населеним пунктом, оскільки в ньому кілька разів на рік проводилися ярмарки. А ярмарки тоді були значною подією в житті селян. Вони виступали не тільки центром торгівлі, а й місцем спілкування, обміну свіжими новинами, центром прилучення до культурно-мистецького тогочасного життя. Адже невід’ємною частиною ярмарків були вертепи (лялькові вистави), кобзарі, лірники… У 1845 році відвідав Миронівку навіть Тарас Григорович Шевченко, побував на базарі. Він підбурював селян проти панів, висміював царя.
В 1848 році відбувається перебудова Миронівської церкви. В цей же рік розпочинається епідемія холери в Миронівці. Лише за червень-липень від холери померло 66 чоловік.
В 1860 році священик Антоній Ковальський відкрив першу парафіяльну Миронівську школу. Сам священик і дячок навчали 33 хлопчиків, а дочки священика – Ганна і Катерина – 7 дівчаток.
Царський уряд перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не допускаючи її у навчальні заклади, театри, державні установи. У церковнопарафіяльній школі Миронівки 1861 року навчалося всього 30 учнів, а єдиним учителем був піп.
На 1863 рік, коли Миронівка стала волосним центром, в селі налічувалося 1865 жителів. За кількістю населення Миронівка займала середнє місце між тогочасних сіл. В селі були винний завод (ґуральня), два економічні фільварки, хлібний магазин, три водяні млини, один з яких належав церкві, та цукровий завод, який називався Розмаринівським.
В 1864 році місто складалося з семи кутків. Це Миронівка з церквою, Соломахівка, Нібитівка, Слобода, Околотівка, Шафранівка та Розмаринівка.
У 1864 році була здійснена реформа освіти, що дало певний поштовх до більшого розвитку культури і грамотності серед жителів Миронівки як і інших міст і сіл України.
Розвиток капіталістичних відносин все більше змінював Миронівку.
Залізнична колія на Фастів через Миронівку була прокладена в 1876 році. Будівництво її розпочалося в 1873 році. Це дало величезний поштовх у розвитку торгівлі. Через міську залізничну станцію великими партіями вивозились хліб, борошно, крупи, пшоно, цукор на далекі ринки. Тут було побудовано цілий ряд водяних млинів і вітряків, великі цегляні склади для збіжжя. Залізниця називалась Фастіво-Знам?янська, проходила через Білу Церкву, Рокитне, Миронівку. В 1876 році відкрили однокласне народне училище, яке відвідувало 70 учнів.
Історія нашої бібліотеки сягає в кінець ХІХ – початок ХХ ст., коли в 1900 році в Миронівці відкривається народна бібліотека. Вона була розміщена у чайній і носила назву бібліотека-чайна. Вибір книг був дуже обмежений, переважали книги релігійного змісту. Завідувала бібліотекою Овсяннікова, дружина директора цукрозаводу.
Восени 1911 року Всеросійське товариство цукрозаводчиків організувало в Миронівці науково-дослідну селекційну станцію. Спочатку вона мала ділянку землі в 110 га, де проводилися досліди щодо впливу на підвищення врожайності й цукровості буряків, озимої пшениці та вівса.
Частина робітників працювала на будівництві шосе з Миронівки до волосного центру – Козина, якому було підпорядковано село Миронівка, і далі, до Канева. Але дорогу, будівництво якої розпочали в 1912 році, так і не проклали.
Перший номер новоствореної Миронівської райгазети вийшов 20 грудня 1930 року. Називалася вона «За соціялістичну перемогу» і була органом Миронівського райпарткому, райвиконкому, ра йпрофради, райколгоспсоюзу. До речі, в назві газети в слові «соціялістичну» не допущено помилки. Такою тоді була орфографія. У самій назві продиктована мета Комуністичної партії і Радянського уряду, яка ставилася перед народом, – перемога соціалізму в державі. Одним з організаторів цієї справи покликані були стати районні газети. Тримали цей номер в руках трактористи і доярки, члени ланок і просто люди зацікавлені. А таких було багато. Тираж – аж 5000 примірників. Навіть сьогодні більшість газет Київщини не мають такого тиражу.
Першим редактором призначили О.Громадського. А першими працівниками були люди, які через роки стануть досить відомими на Україні. Зокрема, письменник-гуморист родом з Козина Лаврін Прокопович Гроха та ємчанин Григорій Миронович Панікарський.
В 1931 році була створена Миронівська МТС, яка спочатку мала 26 тракторів, 4 комбайни, 10 сівалок.
В лютому 1935 року Миронівка знову стає райцентром. Саме на базі політвідділівської газети було організовано нову – районну, яка зберегла навіть назву політвідділівської – «За більшовицькі колгоспи». Назва була цілком закономірною. Адже компартія та Радянський уряд ставили перед собою і перед селянами завдання створення в селах колгоспів.
Редактором призначили Я.Епштейна. Будучи органом РК КП(б)У та райвиконкому, газета виходила тричі на тиждень тиражем 2,5 тисячі примірників. Редакція і друкарня розташовувалися по вулиці, яка сьогодні носить назву 40-річчя Перемоги, в одному з будинків райспоживспілки.
Боротьба за високі врожаї невдовзі дала добрі наслідки. Протягом 1932-1936 років колгоспники збирали в середньому по 15 цнт. зернових з га. Намітились успіхи у вирощуванні цукрових буряків.
На 1937 рік у школах Миронівки набувало знань близько 1000 учнів. У цьому ж році десятирічка дала перший випуск своїх вихованців. Велику культосвітню роботу провадили клуби, бібліотеки.
3 червня 1938 року районна газета виходить під новою назвою «Червона зірка». Чому так її перейменували? Справа в тому, що на той час партія проголосила на весь світ: в СРСР побудовано соціалізм і проведена суцільна колективізація. Тож назва «За більшовицькі колгоспи» політично віджила.
В 1939 році в «Червону зірку» у відділ друкарні приходять М.В.Дудник, К.Є.Панчук, Н.Ю.Сіроштан.
Вперше розробку матеріалів перепису було виконано на лічильних машинах в 1939 році. Проводився він станом на 17 січня. Переписні листи заповнювалися методом опитування протягом 7 днів у міських поселеннях і 10 днів у сільській місцевості. Переписний лист включав 16 запитань. Вперше організація перепису передбачали заходи, що забезпечували повноту та правильність обліку: попередній обхід приміщень до початку перепису, систему контрольних заходів безпосередньо під час опитування, суцільний контрольний обхід після закінчення перепису.
Мирній творчій праці радянських людей перешкодила війна, розв’язана гітлерівськими загарбниками. Про війну, про її наближення говорили всі, всі чекали. Хоч офіційно і проповідувалась дружба з фашистською Німеччиною, та народ цьому не йняв віри. Німців часто, але нишком, називали «заклятими друзями».
Тієї літньої неділі – 22 червня 1941 року – страшна звістка кожного застала по своєму. Весь західний кордон уже палав у жорстоких боях, а тил – крім міст, що піддалися бомбардуванню, - продовжував мирне життя. Не знали про війну і в Миронівці. Адже був вихідний. Закриті всі установи, підприємства. Кожен займається своїми справами. Перший секретар райкому партії Олександр Курилович, користуючись вихідним, вирішив навідати сім’ю в Черкасах, яку ще не встиг перевезти на нове місце роботи. Десь біля семи годин ранку проїжджав мимо пошти, де його окриком зупинила телефоністка. Розхвильована дівчина під великим секретом повідомила про почуту на лінії страшну звістку: війна! Курилович негайно повертається в райком. Там уже був помічник першого секретаря Антон Мирошниченко і вже знає про подію, яку теж почув «по секрету». Курилович дзвонить у Київ і одержує вже не чутки, а гірку дійсність.
Третього дня після початку війни на миронівській станції з’являються перші поранені: два вагони. Це ще не фронтовики, а поранені при бомбардуваннях. За наказом завідуючого райвідділом Петра Жадана в залізничній амбулаторії встановлюється цілодобове чергування. Чергують лікарі, медсестри, сандружинниці. Багато медпрацівників ідуть на фронт, чимало з них добровільно. Так пішли фельдшери Олександра Кравченко, Ольга Лисенко та інші. Приходять санітарні поїзди з пораненими
У кінці липня – на початку серпня поблизу Миронівки розгорнулися запеклі бої. Частини 26 армії стримували наступ фашистської групи «Південь». Миронівка кілька разів переходила із рук в руки. Радянські воїни проявляли масовий героїзм. Група бійців, яку очолював лейтенант Пастушенко (492 полк, 199 стрілецька девізія), 31 липня прорвалася в Миронівку, вогнем з ручного кулемета, розсіяла загін ворога, знищила кілька десятків гітлерівців і захопила велику кількість зброї та спорядження. В кінці липня під Миронівкою вів успішні бойові дії радянський бронепоїзд № 56, що прикривав відхід частин 14-го кавкорпусу, над яким нависла загроза оточення. Героїчний бронепоїзд вів бої біля Миронівки до 6 серпня, коли за наказом відійшов до Канева, де прикривав переправу наших військ через Дніпро. За зразкове виконання бойових завдань 29 грудня 1941 року командир бронепоїзда капітан П.К.Іщенко і комісар політрук В.О.Козарін були нагороджені орденом Леніна, високі урядові нагороди одержали й інші члени команди. Її діла стали основою сюжету кінофільму «Фортеця на колесах» Київської студії імені Довженка, за сценарієм В. Кондратенка.
Довгожданий день визволення настав 31 січня 1944 року. Генерал-лейтенант Трохименко наказав зосередити всі зусилля, 493-го і 513-го кулеметно-артилерійських батальйонів на звільненні Миронівки. Наступ було призначено на ранок 31 січня.
До одинадцятої години 513-й кулеметно-артилерійський батальйон повністю оволодів Росавою, а 493-й – Пустовітами. Саме з цього рубежу одна рота 493-го батальйону під командуванням лейтенанта Чаплигіна була направлена на станцію Миронівка. Перед нею стояло завдання перерізати шлях на Богуслав і закрити противнику вихід. О 13-й годині 513-й батальйон увірвався на північну околицю станції. Група Чаплигіна оволоділа залізничними коліями в її західній частині. Переслідуючи втікаючих ворогів батальйони ввірвались в Миронівку. О 16-й годині Миронівка була звільнена.
В серпні 1948 року Миронівський район перейменували в Старченківський з центром у Миронівці.
Успішно розвиваються колгоспи. В 1950 році артілі «Більшовик» та імені Будьонного (с. Новоолександрівка) об’єдналися, утворивши колгосп імені Жданова, який невдовзі став одним з передових господарств області.
В 1951 році було прокладено другу колію залізниці, а в 1953 році було закінчено будівництво нового вокзалу за проектом П.Ф.Красницького.
В серпні 1953 року редактором стає К.Ф.Сидоренко. В «Червону зірку» приходить Р.Ф.Груша.
В 1954 році була збудована Миронівська середня школа № 2.
В кінці 1955 року цукровий завод заново відбудований і обладнаний новим устаткуванням, працював вже на повну потужність. Модернізація підприємства продовжувалась і далі.
З 1958 року Миронівка стала бальнеологічним курортом, який був відомий в країні завдяки цілющим джерелам радонових вод.
З 1958 року в Миронівці став працювати міжколгоспний цегельний завод. За роки семирічки в значні підприємства перетворилися авторемонтний завод (до 1953 року – міжрайонні майстерні), кукурудзяно-калібрувальний і маслоробний заводи, промкомбінат.
У 1959 році відбувся перший перепис після Великої Вітчизняної війни. Цей перепис проводився станом на 15 січня протягом 8 днів як у містах, так і у селах. Переписний лист містив 15 запитань, у тому числі – перебування у шлюбі, національність, рідна мова, громадянство, освіта, місце роботи, інші джерела існування, суспільна група. За цим переписом Миронівський район налічував 55600 жителів. Причому у Миронівці жило 9000, а в селах – 46,6 тисяч.
В січні 1963 року в результаті реформування Старченківського району Миронівка стала підпорядковуватись Богуславській міській раді. З 1 січня 1965 року відновлюється Миронівський район, до якого тепер ввійшло і ряд сіл колишніх Ржищівського та Богуславського районів. З 1 квітня відновлює свою роботу «Червона зірка» Її редактором знову призначений Т.С.Шкапа. Редакція розташовується в будинку шляхово-експлуатаційної дільниці по вулиці Корсунській.
В «Червону зірку» повертаються колишні її працівники Д.П.Лобода, Р.Ф.Груша, С.П.Ткаченко, В.М.Кравченко, М.М.Хоменко, яка потім стане заступником редактора у Богуславі. Прийшли і нові: заступник редактора В.С.Новосвітній, який пізніше стане редактором богуславської газети, А.В.Фоменюк – в майбутньому редактор обухівської районної газети.
Урядовими нагородами у 1965 році було відзначено 80 трудівників району. У тому числі велика група колгоспників артілі імені Жданова. Цей колгосп став своєрідною експериментальною базою, де перевірялася врожайність нових сортів сільськогосподарських культур.
В Миронівському районі працював В.М.Ремесло – вчений-селекціонер, двічі Герой Соціалістичної Праці, академік, колишній директор Миронівського науково-дослідного інституту селекції і насінництва пшениці. За 10 років невтомного пошуку вивів сорти пшениці «Миронівська 264», «Миронівська 808», «Миронівська 10», «Ювілейна» та багато інших, які за рівнем врожайності перевершували сорти, запроваджені доти у виробництво. Майже кожний четвертий гектар озимої пшениці в Україні засіяний на той час насінням сортів, виведених В.М.Ремеслом.
Чималих успіхів досягнуто і в спортивно-масовій роботі. У місті діяли спортивні організації: «Колос», «Локомотив», «Авангард» та «Спартак», які об’єднували близько 800 чоловік. Команди атлетів та волейболістів Миронівки – неодноразові переможці обласних спортивних змагань, зокрема 1968 і 1969 років.
На цей час на території міста Миронівка функціонують маслозавод (ВАТ «СОММАС»), харчокомбінат, автопідприємство, хлібозавод, ремонтний завод, асфально - бетонний завод, цукровий завод.
16 грудня 1969 року редакція і друкарня переїздять у новий, спеціально для них зведений будинок по вулиці Леніна, 48.
З кожним роком в місті розширюється мережа культурно-освітніх закладів. Тут діють міський палац культури із залом для глядачів на 750 місць, будинок культури цукрового заводу, клуби залізничників, науково-дослідного інституту селекції і насінництва пшениці, відділку радгоспу, колгоспу імені Жданова. Працюють три великі бібліотеки. Понад 350 мешканців міста беруть участь у роботі гуртків художньої самодіяльності, зокрема п’яти великих хорових колективів, двох драматичних гуртків, кількох духовних оркестрів, танцювального гуртка.
В 1970 році в місті був збудований великий Палац культури на кошти колгоспу імені Бузницького. При Палаці культури був організований ансамбль пісні і танцю «Чорнобривець», який постійно хвилює глядачів своїм самобутнім мистецтвом, незмінно викликає у них почуття щирого захоплення і радості від зустрічі з чарівним і прекрасним світом пісні, музики і танцю.
Створений у 1970 році, «Чорнобривець» швидко завоював популярність і вже через два роки отримав високе звання народного. Від виступу до виступу зростає виконавська майстерність ансамблю, рівень його наближається до професійного. Незабаром «Чорнобривець» став одним із кращих колективів України.
Франція й Великобританія, Греція й Іспанія, Алжир і Болгарія… Це далеко не повний перелік країн, через які пролягли гастрольні маршрути «Чорнобривця», одного з кращих самодіяльних ансамблів пісні і танцю Київщини – лауреата республіканської премії імені М.Островського.
В 1985 році в Миронівці був споруджений меморіальний комплекс до 40-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, який будували всі підприємства та організації міста. В центрі комплексу піднімається в небо облицьований мармуром шпиль, до нього прикріплено бронзову стрічку з скульптурою воїна. Поруч – Вічний вогонь і плити з прізвищами тих, хто поліг, захищаючи і визволяючи наше місто від ворогів, та загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни миронівчан. Кожного разу на День Перемоги зачитуються імена полеглих воїнів, ветерани згадують своїх полеглих товаришів.
В червні 1992 року Президент України Л.М.Кравчук ставить вимогу ліквідувати ідеологічні символи колишньої Радянської комуністичної держави. До таких символів віднесли і слова «червона зірка». Тому настала необхідність перейменувати газету. 24 червня 1992 року читачі одержали перший номер «Миронівського краю». Районна газета завжди була з народом і такою залишилась після перейменування.
В листопаді 1993 року були прийняті всі офіційні документи про створення телестудії «Миронівка». А 15 грудня вона вперше вийшла в ефір. Це була трансляція для технічних потреб – наладка студійної апаратури, антен тощо. А 1 січня 1994 року о 16-й годині телестудія «Миронівка» вперше вийшла в ефір зі своєю програмою.
Відповідно прийнятого Верховною Радою України Закону «Про телебачення», телестудія «Миронівка» з 1 жовтня 1996 року стала самостійною організацією. Директором телестудії було призначено В.А.Глущенка, який виконував ці обов’язки паралельно з обов’язками редактора газети.
В 1997-1998 роках вступив в дію сучасний зерновий елеватор по переробці білкових і олійних культур, який збудували по Проекту українсько-американсько-німецького центру агробізнесу АТ «Київ - Атлантик - Україна». Завдання цього елеватору – переробляти сою, ріпак, інші бобові культури з тим, щоб виробляти для України протеїн.
З 1 січня 1998 року директором телестудії призначають Володимира Опанасовича Охріменка, який до того був завідуючий відділом телебачення редакції газети і заступником директора телестудії.
Телестудія Миронівка виходить в ефір тричі на
тиждень – в понеділок, середу та п’ятницю.