|
З історії школи
Село Гостролуччя вперше згадується в 1590 році в числі населених пунктів, що розташувалися в басейні річки Трубіж. Назва “Гостролуччя” походить від слів “гострий лук“. „Віддалене від поштової і транспортної дороги, знаходячись на окраїні Полтавської губернії Переяславського повіту, Гостролуччя село глухе і мало проїждже “, - писав історик. До 1885 в селі не було ніякої школи. Письменна людина була рідкістю. В 1885 році відкрилася в Гостролуччі громадсько-земська школа ІІІ розряду, розрахована на 70 учнів. Була вона змішаного типу – навчалися разом хлопчики й дівчата. Окремого приміщення для школи не було. Навчання проводилося в хаті. Навчали дітей вчитель Іван Федорович Черняк-Самійленко та законоучитель Антоній Соколовський. У школі викладали Закон Божий, читання, письмо, чотири арифметичні дії, а також дітей навчали основам правознавства, географії та історії. В 1891 році в селі була відкрита церковно-приходська школа, що вміщала 25-30 дітей. Приміщення її було тісним, підлога земляна, парт не було, їх заміняли кілька грубо обтесаних лав і ослонів. В цій школі навчались дівчатка, а хлопчики – в громадсько-земській. Так велися заняття в обох школах до 1906 року. А у 1906 році у Гостролуччі було споруджено нову, досить простору будівлю для земської школи, з хорошим вмеблюванням, розраховану на 200 чоловік. Вона могла задовольнити потреби всіх бажаючих здобувати освіту. Нова земська школа давала ґрунтовні та міцні знання і була центром освіти і культури на селі. Учні проявляли великий інтерес до навчання, кращі з них за успіхи нагороджувалися церковними книгами, зокрема Євангелієм. Йшли роки. У післяреволюційний період земську школу було перейменовано у чотирирічну трудову. У березні 1920 року до школи прибув молодий завідуючий закладом Павло Михайлович Микитенко. Багато часу віддавав Павло Михайлович вихованню дітей і дорослих. У школі розпочалося нове життя. Уроки він проводив із захопленням, вечорами організовував концерти, бесіди, навчав дорослих у лікнепі. У школі навчалось у цей час понад 200 дітей 1-4 кл. Книжок було дуже мало, всім не вистачало. Хлопці носили учнівське приладдя у полотняних торбинах – шаньках, а дівчата зав'язували у хустини. Тяжкі були часи на Україні. Не було грошей на утримання шкіл. П.М. Микитенко розповідав, що приміщення взимку не опалювалося, дітей з'являлося на навчання не більше 30 осіб. Часто навчання доводилося проводити на квартирах вчителів або у сусідській селянській хаті. Було й так , що вчителям взимку разом з учнями доводилось відправлятися в ліс заготовляти дрова. Учителів утримували самі селяни. Але країна поступово переборювала труднощі. Хоч і не багатою вона була в ті роки, але для народної освіти відпускалось все більше грошей. Поліпшилося становище вчителів. Вже в 1924 році їм була встановлена тверда зарплата. Все більше учнів охоплювалося навчанням. У 1924 – 1925 роках їх було у школі у три рази більше, ніж до революції. Уряд поставив завдання: зробити всіх громадян письменними, здійснити культурну революцію. Для роботи з неписьменними залучалися крім учителів всі громадяни, які мали хоча б початкову освіту. Основна маса неписьменних селян навчалася в школі вечорами після роботи, декілька груп навчалося в селянських хатах. Важливу роль у справі поліпшення роботи школи мала Постанова уряду від 5 вересня 1931 року „Про початкову і середню школу”. В країні встановлювалися 3 типи шкіл: чотирикласна, семикласна, десятикласна. В 1930 році в селі була відкрита семирічна школа. Школа була переповнена дітьми, у класах було по 30-35 чоловік, навчання велося у дві зміни. Діти навіть училися у поповій хаті, бо всім не вистачало місця. Жили бідно, але ходити до школи дуже дітям хотілося. Книг було мало, брали один у одного, переписували у саморобні зошити. Саморобними були і рахівниці: квасолю нанизували на дріт, що був уставлений у дерев’яну рамку. 4 і 7 класи були випускними, учні здавали екзамени з усіх предметів. Погіршилося становище в освіті в період голодомору 1932-1933 років. Значно скоротилася у школі кількість учнів внаслідок смертності населення від голоду, масової міграції селян у міста. В 1940 році у селі було повністю здійснене загальне обов’язкове семирічне навчання. У школі навчалося 230 дітей шкільного віку. Крім денної семирічки працювала вечірня середня школа, в якій навчалося 30 осіб колгоспної молоді. У 1940- на початку 1941р. (до початку війни) директором був Прима Панталеймон Платонович. Та мирне життя людей було перерване війною. Під час окупації школу закрили. У ній розмістився німецький військово-польовий шпиталь; діти училися у хатах односельчан. Зокрема, у хаті вчителя російської мови і літератури Гранька Івана Михайловича, який у цей час був на фронті, теж організовується заняття учнів. Книжки були в окремих учнів та в учителя. Ось спогади за 1942 рік: “Буквар тільки один був у вчительки. Діти мали залізні коробочки з буквами. Чорнило виготовляли самі з сажі та столового буряка, також робили і зошити самі з паперу, який давали вчителі“. Серед вчителів школи, які пішли на фронт, були Петрученко Овсій Гаврилович, Гранько Іван Михайлович, Гранько Михайло Васильович, Прима Пантелеймон Платонович, Богдан Михайло Корнійович (пропав на війні безвісті). До Німеччини на каторжні роботи була вивезена у травні 1942 року Тищенко Феня Миколаївна, яка довгі три роки пропрацювала на Нюрнберзькому військовому заводі. Школа відновила своє життя лише 1943 року, коли села району були визволені від німецько-фашистських окупантів. У повоєнний період директором школи був Кобзистий Іван Павлович, згодом став Ліпков Веніамін Костянтинович. У класах були діти різного віку. А класів було по 2 паралельних, учнів-30-40 у класі. Чорнильниці були саморобні, книжки носили у полотняних торбинах, зошити виготовляли теж власноруч. Діти разом з учителями багато фізично працювали: їздили до лісу збирати для колгоспних свиней жолуді, заготовляли сіно коровам. Школа отоплювалася грубами, для цього привозили із-за села торф. Взимку було холодно дуже, бо грубами натопити таке приміщення не вдавалося. Зі спогадів Богдан Анастасії Трохимівни: „ Повоєнні роки були дуже тяжкими. Голодували, не було в що ні взутись, ні одягтись. Але шкільне життя було насиченим, цікавим. У школі працював драмгурток, хор. Любили виступати в клубі перед жителями села. Багато допомагали колгоспу: збирали колоски (босі в стерні),довгоносиків на бурякових площах, коксогиз. А влітку, під час канікул, щоб хоч трохи допомогти батькам і “своїм заробітком“- вирощували шовкопрядів. Книжок не вистачало, був підручник один на весь куток, а на кутку - десь біля 10 однокласників. Не вистачало і шкільного приладдя. Ні радіо, ні електрики в селі не було. Дітей навчалося багато, всі в школі не вміщалися, то початкові класі навчалися у приміщенні папської хати, яку переробили на клуб, а коли побудували новий клуб у центрі села, то там організували школу, де навчалися 1-4 класи. Старші класи навчалися у другу зміну при світлі гасових ламп. З 1957 року школа стала середньою. На початку 1963 року поряд з старим приміщенням було побудовано сучасне з залою та світлими класами.Директорами у цей час були Ліпков В.К., Благодир І.Г. Тарасенко А. В. призначений директором Гостролуцької середньої школи 1 грудня 1963 року. У школі тоді налічувалось 327 учнів, працював чудовий педагогічний колектив. Заступником директора був Іван Михайлович Гринько. Внутрішкільний контроль проводився Іваном Михайловичем вміло і виважено. Голос ніколи не підвищував ні на вчителів, ні на учнів. Робота з батьками проводилась на належному рівні. Щомісяця проходили заняття батьківського університету школи. За плідну роботу на освітянській ниві у 1958 році Івану Михайловичу Граньку було присвоєне звання „Відмінник освіти УРСР” . Гранько Михайло Васильович, вчитель географії та трудового навчання, разом з учнями посадив сад біля школи, обладнав прекрасний географічний майданчик, створив музичний гурток , сам майстерно грав на багатьох музичних інструментах . Шкільна виробнича бригада займала І місце в області. Вчителем був створений гурток юних туристів-краєзнавців , який виборював 1 місце у районі. Поліпшується матеріальна база школи, проводиться водяне опалення, переобладнується електромережа. Велику роботу проводив педколектив серед населення: лекції, концерти, цікавим було дозвілля учнів: піонерські вогнища, свято пісні і строю, діяв духовий оркестр ,вело пошукову роботу товариство ”Юні друзі героїв”. Учениця школи Рудь Наталія в 1981 році в м. Куйбишеві одержала грамоту міністерства оборони за підписом генерала-полковника Соболева за активну участь у роботі по вивченню бойового подвигу героя війни, нашого земляка Якова Івановича Богдана, який 12січня 1943 року під Ленінградом закрив своїм тілом амбразуру ворожого дзоту. Юні пошуковці здійснили дослідження і вивчення подвигу героя. Робота товариства була відзначена грамотою обласного комітету ЛКСМУ, грамотою Київського обласного відділу народної освіти, грамотою центральної екскурсійно - туристичної станції міністерства освіти УРСР. Під орудою керівника гуртка юних туристів-краєзнавців Новоградського Віктора Дмитровича наші туристи були неодноразовими переможцями районних, обласних та республіканських зльотів. А змагання юних сандружинників! Скільки разів вони поверталися додому з кубками перемоги. І не лише в районі, а й в області. З 1986 по 1989 рік директором школи був Гордієнко Володимир Володимирович. За цей час значно поліпшилося матеріально – технічне забезпечення школи, було проведено впорядкування шкільної території, розпочато будівництво шкільної майстерні, поставлено новий металевий паркан. Значна заслуга у проробленій роботі педагогічного колективу, самого Володимира Володимировича. З 1989 по 1997 рік директором школи працювала Богдан Анастасія Трохимівна. Великої уваги потребували господарські справи. Був проведений до школи водопровід, закінчено будівництво майстерні, проводиться капітальний ремонт деяких класних приміщень. Все це за допомогою учнів, батьків та самих вчителів. З 2000 року Гостролуцьку школу очолює Мартиненко О.Ф., колишня її випускниця. 2006 навчальний заклад відсвяткував 100-літній ювілей. Школа продовжує жити творчим, плідним життям і з надією дивиться у майбутнє.
|
