Радомишль

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук
Радомишль
Герб Радомишля
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Прапор Житомирської області Житомирська область
Район/міськрада Радомишльський район
Код КОАТУУ 1825010100
Засноване 1150
Статус міста з 1975 року
Населення 15 536
Площа 65 км²
Густота населення 235,810 осіб/км²
Поштові індекси 12200
Телефонний код +380-4132
Координати 50°50′ пн. ш.; 29°23′ сх. д.
Висота над рівнем моря 162 м
Водойма Тетерів
Міста-побратими Ліманова, Ясло
Відстань
Найближча залізнична станція Ірша
До станції 30 км
До обл./респ. центру
 - залізницею 144 км
 - автошляхами 70 км
Міська влада
Адреса 12200, Житомирська обл,, Радомишльський район, м. Радомишль, вул. М. Житомирська, 12 Тел: 4-42-06
Міський голова Пироженко Анатолій Іванович

Радомишль, Радомисль, давня назва Мичеськ — старовинне місто на межі Київського і Житомирького Полісся, розташоване на лівому березі ріки Тетерів, районний центр Радомишльського району Житомирської області з населенням 15 300 мешканців (2001р.).

Зміст

[ред.] Історія

Радомишль вперше згадується в літопису 1150 під назвою Мичеськ. Саме стародавня назва древлянського міста походить від ріки Мика; Микгород – сучасний район м.Радомишля за часів стародавньої Древньо-Руської держави мало вигідне географічне розміщення, для побудови Городища, укріплення або стражі, адже з обох сторін омивається річками Тетеревом та Микою. Як свідчать перекази, та й у своїх працях згадує Михайло Грушевський, що на сучасному Микгороді було поставлено городище. Після монголо–татарської навали місто з Микгорода було перенесено на більш вигігдніше стратегічне місце, стрімкий лівий берег річки Тетерів. В роки польської колонізації місто було перейменовано в Радомисль. А після другої світової війни в Радомишль. В 1615 році архімандридом Єлисеєм Плетенецьким для потреб друкарні Печерського монастира в Радомислі була заснована папірня. У 1746-95 осідок Київських Греко-католицьких (уніатських) митрополитів, з 1795 — повітове місто Волинської, 1797Київської губерній. 1897 р. 11 200 мешканців (у т.ч. 1/3 євреїв), 1926 — 12900. Промисловість: лісова, хімічна, машинобудівна, харчова, пивоварна, будівельні матеріали, тощо.

[ред.] IV тис. до н.е.-1917 р.

Територія міста, за даними археологічних досліджень, заселена близько 30 тисяч років тому, про що говорить досліджене на околиці міста пізньопалеолітичне поселення. Недалеко від міста розташована палеолітична Радомишльська стоянка. Також поблизу міста знайдено поховання доби міді (IV тис. до н. е), а в місті – ранньослов’янське поселення VVII ст. та давньоруське городище - Мичеськ–Микгород IXXI ст. Воно належало то Київським князям, то Києво-Печерському монастирю, зазнало монголо-татарського нашестя, підпадало під владу Великого Литовського князівства.

У другій половині XIV ст. територія Радомишля і повіту потрапляє до складу Литовського князівства, а з 1569 року — під владу Польщі. Від тієї пори почалася колонізація поліських земель поляками. Селилися вони в лісах і шляхом вирубувуння та спалення лісових масивів здобували собі земляні наділи для господарювання.

Мешканці міста та околиць жили переважно з рільництва, лісового господарства (корабельний ліс), збирання та заготівлі грибів, заготівлі сіна. Розводили корів, овець, коней,свиней. Розвивалися різні промисли — паління деревяного вугілля,вироба дьогтю,вироба памятників, рибальство, мисливство, заготівля та вичинка шкір, боброве господарство, ставили млини, корчми, займались бортництвом, сільське господарство, хмелярство, вирощування льону, вироби кераміки для домашнього вжитку, ковальська справа, ткацтво килимів та сукна тощо.

У XVI ст. Радомисль був невеличким містом і належав Києво-Печерській лаврі. Під час визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. під проводом Б.Хмельницького в місті навколишніх селах спалахнуло повстання, змусивши шляхту і орендарів втікати на захід.

Після Андрусівського перемир'я 1667 рік між Московією і Польщею Україну розділили навпіл. Правобережжя (з Радомишлем) відійшло до Речі Посполитої, лівобережжя – до Росії. Населення зазнавало значних утисків з боку польської шляхти, що штовхало на боротьбу проти своїх поневолювачів. У 1702-1704 роках радомисляни підтримали повстання під проводом С.Палія, прагнучи визволитись від польської шляхти і приєднались до лівобережного гетьмана І.Мазепи.

Особливого значення місто набуває у 40-х роках XVIII ст., ставши резиденцією уніатських митрополитів. В цей час будуються Радомишльській замок, оточений ровом і валом, де знаходилась резиденція з скарбницею.

В центрі міста, збудовано церкву Святої Трійці і можливо легендарні підземні ходи.

Жорстоке панування шляхти збурило нову хвилю протесту, відому в історії як гайдамацький рух. В 1750 році на радомисльщині діяв відомий гайдамацький ватажок І.Подоляка. Під час могутнього повстання Коліївщини 1768 рік, тут діє загін одного з сподвижників М.Залізняка – І.Бондаренко.

У 1793 році Радомисль у складі правобережної України був приєднаний до Росії, в 1797 році Радомисльський повіт передано до складу Київської губернії.

Жителі міста брали активну участь у вітчизняній війні 1812 року проти наполеонівського нашестя. Тут за наказом фельдмаршала М.І.Кутузова, генерал-майор К.К.Сіверс, який командував новоросійським драгунським полком розквартированим в місті формував козачі полки.

В Радомислі знайшов відгук і рух декабристів, спрямованого проти феодально-кріпосницького ладу. В місті стояв Алексопільський піхотний полк, командиром якого був декабрист полковник І.С.Повало-Швейковський. У період підготовки повстання Чернігівського полку до міста приїздив один із його керівників М.П.Бестужев-Рюмін.

З II половини XIX століття Радомисль набуває промислового вигляду, тут діє пивзавод, склозавод, суконна фабрика, чавуноливарний завод ті інші дрібнотоварні підприємства (всього 19).

Не оминуло місто і революційні події 1905-1907 років. У місті поширюється нелегальна література антицаристського спрямування, відбуваються нелегальні сходки робітників, інтелігенції, виникають страйки і демонстрації, найбільша з них відбулась 18 жовтня 1905 року. Страйковий рух тривав і в післяреволюційний період. Великого розмаху набрав антивоєнний і анти поміщицький рух під час Першої світової війни, зокрема 1914 року відбулися погроми і виступи мобілізованих солдат.

[ред.] 1917-1991 рр.

Складним і суперечливим і навіть драматичним був період національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1921 роки, події якого не оминули і Радомисль.

Звістка про повалення сомадержавства, внаслідок лютневої 1917 року революції, швидко доходить до міста, влада переходить до органів Тимчасового уряду. Створення 4 березня 1917 року в Києві, Центральної Ради було визнано як представницький орган всього народу України. В Радомислі також створюється представництво нової влади. Початок національної революції сприяв створення в місті громадсько-політичних організацій. Насамперед, це „селянська спілка”, яка відігравала досить відчутну роль, Рада робітничих і солдатських депутатів, яка зосереджувалась на культурно-освітній роботі, створюється осередок „Просвіти” яка виступила ініціатором українізації освіти; впливовою серед єврейських робітників була партія Бунду; створюється осередок більшовиків – РСДРП (б). Діяльність цих громадсько-політичних організацій загострюється з боротьбою за владу різних політичних течій, що особливо поглибилось з осені 1971 року з приходом більшовиків до влади в Росії.

Та все ж з березня 1917 по січень 1918 роки влада на радомисльщині належала Центральній Раді, яку очолював повітовий комісар УЦР Г.Карбовський. Українська влада приділяла значну увагу продовольчим питанням і підтримування порядку. Ситуація поглиблюється війною радянської Росії проти Української Народної Республіки з грудня 1917 року. В січні 1918 більшовики проголошують в місті Радянську владу, виконавчий комітет якої очолив В.Ядолов. але вже в кінці лютого 1918 року в місто вступають німецькі війська, які, відповідно з договором УНР, допомагають звільнити Україну від більшовицької навали. В місті відновлюється діяльність УЦР, та знову ненадовго. Незадоволені Центральною Радою, німецьке командування 29 квітня 1918 року розганяє її, замінивши на уряд гетьмана П.Скоропадського. Поширюється боротьба проти кайзерівських військ, гетьманщини, яку ведуть різні політичні сили, більшовики на чолі з Г.Власенком, селянської спілки – О.Мізерницький. Все це закінчується загальним повстанням 14 Листопада 1918 року під керівництвом Директорії, яку очолювали С.Петлюра і В.Винниченко. Повітовим комісаром на радомисльщині стає Г.Науменко, його помічником Ю.Мордалевич, які значну увагу приділяють наведенню порядку, освіті. Але у грудні 1918 – 1919 роках повіт, як і вся Україна, стає ареною війни за владу в основному між більшовиками і національними силами. Місто буквально переходить з рук в руки. Вже на початку лютого 1919 року Радомисль і Малин зайняли більшовики, але не встигли як слід відновити роботу Рад, як були вибиті того ж 24 лютого 1919 року загонами Соколовського. У зв'язку з відступом сил УНР у березні 1919 року під натиском переважаючих радянських сил 2 березня червоні війська знову захоплюють Радомисль, Кочерів, Коростишів і рухаються на Житомир. А вже 8 березня 1919 року загін Соколовського знову захоплює Радомисль. Більшовики несуть великі втрати, це подвоюється масовим повстанням у квітні 1919 року проти більшовицької політики „воєнного комунізму”. 7 квітня 1919 року Радомисль зайняли значні сили Червоної Армії, ситуацію тут вивчає більшовицький комісар М.Скрипник. Та все ж 25 травня 1919 року повстанці на короткий час знову захоплюють місто, ведучи жорстокі бої. В повіті лютують спец загони ВЧК, в серпні 1919 підло вбиті керівники повстанців Д. Соколовський, Палій і Винявський, які перебували в селі Горбулів.

Внаслідок наступу військ УНР і ЗУНР на Київ у серпні 1919 року під командуванням С.Петлюри звільнено і Радомисль. Але здолати „трикутник смерті (більшовиків, білогвардійців поляків)” українським силам не вдалось і 17 вересня 1919 року радянські війська І.Федька вступають у місто. Відновлюється робота ревкомів та його відділів.

В квітні 1920 року починається радянсько-польська війна, Радомисль зайняли війська третьої польської армії, але вже у червні 1920 року під тиском Червоної армії вони відступають і залишають місто. Боротьбу проти більшовиків продовжує повстанський комітет, який очолює Ю.Мордалевич. В 1921-1922 роках населення повіту потерпало від страшного лиха – штучного голоду, який запровадили більшовики для упокорення бунтівної України, в цьому їм активно допомагають червоні війська, якими командував Г.Котовський.

В листопаді 1921 року була зроблена остання відчайдушна спроба частин УНР на чолі з Ю.Тютюнником звільнити Україну і створити незалежну державу. Ці події зачепили і повіт, а закінчились героїчно і трагічно під містечком Базар, де залишки повстанців які не скорилися (359 чоловік) були розстріляні. На цьому шалений вихор громадянської війни припинився утвердженням радянської влади.

Починається поступове відродження господарства і налагодження мирного життя, в 1923 році Радомисль увійшов як райцентр до Малинського округу, а в 1932 році місто і район входять до київської області. Тільки в 1937 році створенням Житомирської області Радомисль остаточно стає райцентром. Відновлюють старі підприємства – цегельний, пивоварний заводи, шкір завод, засновано меблеву фабрику, запрацювали заклади освіти, лікарні та культурні установи. Але сталінський режим ужорстокує свою диктатуру. Лютує атеїзм, нищилися церкви, зокрема 1927 році у місті знищено церкву Святої Трійці, яка була його окрасою. Кривавими заходами проводиться політика насильницької колективізації, що викликає невдоволення у селян. Страшним лихоліттям українського народу став штучний голодомор 1932-1933 роки. Радомисляни і селяни їли все, щоб вижити, частим було людоїдство. Ще одним страхіттям сталінізму яке торкнулося і Радомисля були масові репресії. В 1936-1937 роках сфабриковані справи про існування контрреволюційних груп, внаслідок чого загинуло багато безневинних людей.

Не встигли люди отямитись від страхіть сталінізму, як насунулась нова біда – напад фашистів. Місто зазнає нападів ворожої авіації, а вже 7-го липня 1941 року на підступах до Радомисля розгорілися запеклі бої, але під переважаючими силами противника радянські війська змушені відступити. 9-го липня 1941 року ворог окупував місто. Уже в перші дні карателі розстріляли вчителя І.Капутського і його дружину, 14-ти літнього юнака Л.Пивовара за патріотичні записи, знайдені у його зошиті, та десятьох учнів, яких звинуватили у зв'язках з партизанами. Восени 1941 року окупанти проводять масові розстріли єврейського населення в урочищі Лісова Пісня та в яру Черчі, за 1941-1943 роки знищено 2000 євреїв. У квітні 1942 року розпочинається масовий вивіз молоді до Німеччини. Проте населення Радомисльщини не скорилися фашистським загарбникам. Наприкінці грудня 1941 року почала діяти підпільна група, в якою керував командир Червоної Армії В.Гальона, в якій налічувалося 20 чоловік. Ще одну підпільну групу з жителів міста і села Кримок очолила К.Сичевська. В лютому 1942 року почала діяти підпільна друкарня заснована М.Ткаченком та О.Лагутенком. У ній було надруковано 25 антифашистських листівок та повідомлень Радінформбюро загальним тиражем понад 18 тисяч примірників. В місті розгортає діяльність і осередок ОУН, яку очолив Сурмач, але в листопаді 1941 року більшість членів осередку арештовані і в грудні розстріляні фашистами. Антифашистська боротьба доповнюється нальотом на Радомисль, 4-го серпня 1943 року партизанського загону І.Хитриченка, в результаті якого було розбито гарнізон і спалено міст.

В ході визвольних боїв війська першого Українського фронту визволили Радомисль. 10-го листопада 1943 року, але 7-го грудня фашисти знову захопили місто. 26-го грудня 1943 року в ході здійснення Житомирсько-Бердичівської наступальної операції Радомисль був остаточно звільнений від загарбників. На околицях звільненого міста деякий час перебували генерал М.Ватутін, а згодом і М.Хрущов.

За час окупації місту було нанесено великої шкоди: спалено 142 будинки, зруйнована суконна фабрика, завод „Сільмаш”, маслозавод, пивзавод, дві школи, дитячій садок, готель та ін. Було розстріляно 3100 дорослих і дітей, на роботи у Німеччину відправлено 148 чоловік.

Свій вклад внесли Радомисляни в Перемогу над фашистською Німеччиною, 1806 з них нагороджено орденами і медалями В.Бурбі, П.Бондаренку, В.Карпенку, С.Сингаївському посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 10 тисяч жителів Радомисльщини не повернулося з війни, 18 тисяч воїнів загинуло при визволенні району.

З 1944 року по 1950 рік велася відбудова народного господарства, піднімалися з руїн підприємства. За короткий час відновили роботу машзавод, пивзавод, маслозавод, меблева фабрика, запрацювали школи і заклади охорони здоров'я та культури. 1946-1947 роки жителі району, як і всієї України, зазнали лихоліть нового голодомору, рятуючись поїздками до Західної України за хлібом і харчами. У післявоєнні роки Радомисльщина зазнала жорстоких репресій. У 1952-1956 роках пекло ГУЛАГУ пройшла письменниця Р.Балясна, з 1951-1955 років єврейський письменник А.Веледницький – уродженці Радомисля.

У 1946 році зазнає змін назва міста. Радомисль перейменовано на Радомишль.

З кінця 1950-1960 років Радомишльшина в період хрущовської лібералізації зазнає певний підйом розвитку. В 1960 роки у місті працювали машинобудівний завод, пивзавод, маслозавод, крохмальний завод, два цегельні заводи, завод капронових виробів, меблева фабрика, пром – і харчокомбінати, будівельні організації, „Сільгосптехніка”. На 1983 рік у місті діяло 15 підприємств, найбільшим з них був машинобудівний завод.

В кінці 50-х років а саме взимку 1957-1958 p. в Радомишлі знімався фільм „Гроза над полями” за твором А.Шияна. В 1963 році на місці де було відкрито стоянку первісної людини, поставлено пам'ятник, якого відкрив кандидат історичних наук І.Г.Шовкопляс.

За постановою Ради Міністрів УРСР 24 листопада 1976 року місто Радомишль віднесено до списку стародавніх міст в Україні, що мають пам'ятки археології, містобудування і архітектури.

Наші земляки брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Жителі Радомишльщини пережили страхіття війни в Афганістані. Ряд воїнів афганців нагороджені бойовими орденами і медалями, 7 уродженців району не повернулися з тієї війни.

[ред.] Сьогодення

24-го серпня 1991 року Радомишль став райцентром незалежної України, про яку так давно мріяли і за яку боролися багато поколінь українців. Нині жителі Радомишльщини переживають складні і суперечливі часи становлення Української держави.

[ред.] Персоналії

З Радомишля і радомишльської землі походить значна кількість вчених, істориків, письменників, поетів, військовиків-генералів, священників, артистів, музикантів, викладачів та професорів різноманітних навчальних закладів. Виразними діячами в історії розвитку нашої держави можна назвати:

  • Незабитовський, Василь Андрійович, доктор політичних наук, заслужений ординарний професор кафедри міжнародного права, дійсний статський радник, викладач Київського університету св. Володимира

http://www.law.edu.ru/doc/document.asp?docID=1130734

  • Бочвар Анатолій Михайлович (17(29).8.1870, Радомисль, — 11.9.1947, Москва), радянський вчений, засновник московскої школи в області металоведення, професор, доктор технічних наук (1917), заслуженний діяч науки и техніки РРФСР (1933). В 1908 заснував першу в Москві металургічну лабораторію. Основні праці по білим антифрикційним сплавам, сталистим чавунам, термичній обробці сірих чавунів. Праця: Дослідження білих антифрикційних сплавів, М., 1918.
  • Густав Бельке — природознавець. Жив і проводив свої дослідження в галузі природознавства, ботатіки і зоології. 1860 року Бельке разом з родиною поселяється до помістя Продубівка, яке перейшло в спадщину дружині Софії. Це Радомисльський повіт на кордоні з Київським Поліссям. Густав Бельке не залишився осторонь науки і досліджує природу Поліського краю. В 1866 р. в Москві побачила світ його «історія натуральна Радомисля», а в Житомирі було надруковано дві його праці: «Про сарану та терміни її розмноження» (1860 р.) та «Про оводів, шкідливих для господарства…» (1861 р.).
  • Веледницький Абрам Маркевич — літературознавець. Народився в Радомишлі в сім'ї службовця 29 жовтня 1894 року і провів тут своє дитинство. Навчався на юридичному факультеті Київського університету. У червні 1919 року вступив добровольцем до Червоної Армії. Після демобілізації повернувся до Києва, але юридична освіта його вже не цікавила, і він зайнявся філологічними студіями, почав писати і друкувати в єврейській періодиці вірші. Перша збірка його поезій «Прояснення» побачила світ 1922 року. Затим вийшли поетичні книжки «Прихід» (1928), «З молодим класом» (1932). У 1935 році закінчив аспірантуру Інституту єврейської культури при Академії наук УРСР. Захистив кандидатську дисертацію у 1947 році. Веледницький був знаний не лише як здібний критик і літературознавець, а й як талановитий перекладач на єврейську мову творів Т.Шевченка, М.Коцюбинського, багатьох сучасних українських і російських поетів. Брав активну участь у громадському житті, керував літературними гуртками.

У роки сталінського терору Веледницького спіткала трагічна доля багатьох його побратимів по перу. Його заарештували 23 березня 1951 року в Києві, інкримінували типові звинувачення: шпигунство, націоналістична пропаганда, антирадянська діяльність. Потяглися моторошні місяці знущань, тортур, наруги над людською гідністю. Заздалегідь змонтований вирок «особливої наради» гласив: 10 років таборів суворого режиму з конфіскацією майна. П'ять літ прокидів за колючим дротом Веледницький. Наприкінці 1955 року після перегляду справи був звільнений і реабілітований. З надірваним здоров'ям повернувся до Києва. Помер 19 жовтня 1959 року.

  • Григорій Олександрович Корін(Коренберг)-В Радомишлі народився поет, Григорій Олександрович Корін(Коренберг)-1926 р. Малим хлопцем разом з батьками та старшими братами будучи переслідувані під час більшовицьких репресій 30-х років змусили покинути Радомишль і переїхали до Баку. В роки війни служив на фронті.Після війни працював у різних видавництвах. Має багато виданих збірок віршів та публікацій. На сучасний стан проживає в Москві.
  • Рива Наумівна Балясна — народилася 8 березня 1910 р. також в Радомишлі на Житомирщині. В ранньому дитинстві лишилася без батьків і виховувалася в дитбудинку. З п'ятнадцяти років розпочала свою трудову біографію — навчалася у взуттєвому фабзавучі, працювала робітницею пошивочного цеху Першої взуттєвої київської фабрики.

Закінчила Київський ІНО та аспірантуру при Інституті єврейської культури АН УРСР. Під час Великої Вітчизняної війни перебувала в евакуації, в м. Уфі. Перша поетична збірка єврейською мовою «Переклик» побачила світ у 1934 р. Друга — «Світлі дороги» — 1940 р. Низку книжок видано в перекладі українською та російською мовами: «Стихи» (1934), «Дівчина з Іванкова» (1947), «Юнь моя», «Снег и тишина» (1961), «В серці не згасаючи» (1967), «Вітри крилаті» (1971), «Четверть века» (1973). На початку свого творчого шляху Балясна належала до письменницьких ораганізацій «Молодняк», ВУСПП. Брала активну участь у літературному житті республіки, будучи членом єврейської секції СПУ та редактором у видавництвах. 6 травня 1952 р. письменниця була заарештована за звинуваченням у контрреволюційній націоналістичній діяльності. Під час слідства вона тяжко захворіла. Незважаючи на це, рішенням Особливої наради від 23 серпня 1952 р. Балясна була засуджена на 10 років концтаборів. По прибутті до зловісно знаменитої залізничної станції Інта неподалік Воркути, де було призначено відбувати строк покарання, Балясну просто з вагона на ношах перенесли в табірну лікарню. В табірному пункті для в'язнів-інвалідів письменниця перебувала понад чотири роки. На початку 1956 р. була звільнена внаслідок перегляду її справи і реабілітації за відсутністю складу злочину. Рива Балясна померла 1 жовтня 1980 р. в Києві.

[ред.] Література

[ред.] Дивись також

[ред.] Посилання


Особисті інструменти